— Постав туди! — вигукнув хтось неподалік. — Цих двох — на той корабель. А ви хто такий?
Почувся голос Джаспера.
— Відправка в Сан-Франциско, — сказав він. — Цей вантаж належить майстрові Ену та його общині, його слід доставити тону Хіп Ї.
— Так, сер, — раптом знітився другий голос. — Нас повідомили про вашу особливу посилку.
Бочку підняли, і вугілля посипалося мені на шию. Мене знову кудись несли, проте щось у шумі океану та стривожених голосах на різних мовах підказувало мені, що після наступного етапу мандрівки повернутися назад буде важко.
Якби я тоді знала, що на мене чекає, то розплакалася б. Але перед моїми очима були тільки стінки бочки. Це все, що Джаспер дозволив мені бачити. Останнє, що почула, — як чийсь голос — імовірно, його — проспівав: «Прощавай».
Коли згодом кришку відсунули, я уявила, як вистрибую з бочки. Спробувала підвестися, проте вугілля притисло мої стегна. «Я вже й сама стала майже як та вуглина», — подумалось мені.
Згори на мене дивився хтось із людей Джаспера.
— Навіть не думай кликати на допомогу, — сказав він і потягся рукою розв’язувати мотузку навколо мого рота. — Пискнеш — і ти труп.
Я кивнула. Що завгодно, тільки витягніть з рота кляп.
— Їж, — буркнув. В іншій його руці була маньтов завбільшки зі скручену шкарпетку, сіра й пухка. Я витріщилася на неї, а потім жадібно накинулась.
Коли доїла — це не зайняло багато часу — чоловік знову потягнувся вниз, цього разу з фляжкою. Я знову кинулась, але він відіпхнув мою голову.
— Я сам, — сказав мені.
Я кивнула й іще більше закинула голову назад — відчайдушно прагнула остудити своє нутро. Він приклав шийку фляжки до мого рота. Тієї миті я жадала, щоб уся вода на світі увійшла в моє тіло. Та не встигла я навіть проштовхнути вниз маньтов, як усе завершилося. Чоловік забрав фляжку й закрутив кришку. Потім запхав кляп назад у рота й закріпив його мотузкою.
— Я приходитиму що два дні, — мовив. — Може, що три. Сиди тихо.
І насунув кришку назад.
Як воно — сидіти в пітьмі у такому крихітному просторі? Я вся скоцюблена, коліна під підборіддям, спину скручено в мавпячий хвіст. Через деякий час біль у зігнутих кінцівках став таким нестерпним, що я вже думала зібрати всю силу, яка наростала в моїх ногах, і спробувати виштовхнутися з бочки. Та це так і залишилося нездійсненним бажанням. Після першої доби біль стих, а потім притупився до шепотіння. Коли я спала — а так було постійно, — то схиляла голову на коліна, і погойдування океану відносило мене до далекого берега. Проте це був не зовсім сон — я гарячково то засинала, то просиналася.
Тоді я марила. Спогади швидко огортали мене, проте мені вже було важко відрізнити, що було справжнім, а що — ні. Усе пливло переді мною — далека пісня пам’яті й бажань.
Мені ввижалися батьки — до того, як їх забрали. Татова відкрита усмішка та ледь сиве волосся на підборідді. Мамині руки, які, мов дві пташки, шугали над ткацьким верстатом. А ще бабуся, яка поралася на городі із засмаглим на сонці обличчям. Цікаво, чи йшов дощ, відколи я покинула Джифу? «Я ж посеред океану, — міркувала собі. — Отже, пливу впалими краплями дощу». Тож я говорила з бабусею. Казала їй, як сильно сумую за нею, розповідала про все, що пережила, відколи ми востаннє бачилися. Та про найжахливіше мовчала — не хотіла її хвилювати. Сльози текли гарячими струмками, і я ловила їх ротом, уявляючи, що це солена свинина чи в’ялена риба.
Я бачила майстра Вана та школу каліграфії, відчувала різкий запах свіжого чорнила на довгих смужках паперу. Вікна у класі були відчиненими, а на вулиці посеред двору сохли інші сувої. Я силувалася прочитати ієрогліфи, проте вони радше були схожими на павуків на снігу.
Не приходила тільки Лінь Дайю, і я знала чому. За романом, Лінь Дайю ніколи не залишала Китай — там вона й померла. Корабель відносив мене все далі й далі від дому, і я роздумувала: невже ми з нею таки розлучилися? Молодша Дайю переможно раділа б — нарешті я позбулася її, і наші долі розійшлися. Однак тепер, коли Лінь Дайю не стало, доросліша Дайю злякалася.
Це ж те, чого я давно прагнула, хіба ні? Ось воно як — уперше в житті залишитись у цілковитій самоті.
На третій день кришка знову відсунулась і з’явився чоловік, як і обіцяв, зі ще однією маньтов та фляжкою води.
— Хочеш постояти? — запитав він, коли я поїла.
Я кивнула. Він нахилився в бочку й потяг мене за руку. Я відчула, як мене підіймають, і ледь не скрутилася назад від різкого, гострого болю, який пронизав коліна. Я надто давно не випрямляла ніг, а тепер їх роздирали проти їхньої волі, і кожен порух був насиллям над кістками, ослабленими м’язами та сплячим сухожиллям. Прикусила губу, щоб не закричати від болю, і натомість дала волю сльозам. Аж доки не стала на ноги. Доки знову не могла бачити.