Чоловік відпустив мене. Я схопилася за стінки бочки, переклавши всю свою вагу на руки.
По темряві та скреготу стін я зрозуміла, що ми були в нижній частині корабля — найімовірніше, у трюмі. Своїм обмеженим зором я могла розгледіти верхівки інших ящиків, контейнери й бочки, схожі на мою. Деякі з них було складено одна на одну, а інші поодиноко стояли осторонь. Цікаво, у скількох із них були справжні припаси, їжа та спеції, а у скількох — такі самі дівчата, як і я? Це все були дівчата Джаспера? Чи вони належали іншим поганцям?
— Досить, — сказав чоловік. — Лізь назад і не верти головою.
— Будь ласка, прийдіть завтра ще, — благала я, перш ніж він запхав мені в рота кляп. Я не уявляла, як переживу ще три дні без їжі, води і в сидячому положенні. Мої штани були брудними й прокислими після того, що мені довелося кілька разів випорожнитися, бо іншого не залишалося.
Він нічого не відповів. Мене зім’яли назад у бочку, і я відчула гнилий сморід своїх екскрементів.
— Сиди тихо, — буркнув чоловік і закрив кришку.
Так тривало й далі. Чоловік приходив переважно вночі, коли на кораблі ставало тихо, годував мене й дозволяв кілька хвилин постояти. Одного разу він навіть витяг мене з бочки й наказав пострибати на місці. Я послухалася. Здавалося, ніби в мене з’явилася нова пара ніг — чужих, не моїх. Я відчувала, як стегна теліпалися навколо кісток, незграбно й боляче. Потреба випорожнитися вже довгий час не нагадувала про себе, моє тіло ослабло лише від маньтов і води. Нічого перетравлювати — нічого й виводити. Мішечок на шиї продавив маленьку ямку в моїй грудній клітці, його м’ятна прохолода — єдине, що мені давало змогу не задихнутися.
Далі — марення. Спочатку шалене, ніби з мене повільно видирали мозок. У вухах пекло, перед очима вирувало. На дотик я вся горіла. Тоді мені здавалося, що я помираю.
Потім — блаженство. Я вилетіла з тіла й пливла над усім. Бачила океан, корабель і навіть саму себе — згорблену, виснажену й худу, скручену над колінами. Та не біда. Навіть красиво. У тій бочці був хтось інший. Я ж була захищеною, вільною, я була всюди. Забула про голод і біль. Відчувала тільки піднесення.
Тоді мені так чітко, як жоден інший момент із життя, пригадалося, як за день до свого зникнення тато приніс додому вишні, бо знав, що мама їх дуже любить. Я вишень не любила — вони були або надто солодкими, або надто кислими, а кісточки тільки робили ягоди великими. Мені не подобалося, що їхня червона м’якоть забарвлювала мої пальці й кутики рота.
А мама їх обожнювала. Заради них була ладна на все. Я ніколи не бачила її такою радісною, як тоді, коли тато приніс додому ті вишні. Вона вискочила з-за свого ткацького верстата, підстрибувала й плескала в долоні. Усмішка на її обличчі була завширшки з місяць.
Тато висипав вишні в миску. Ми зібралися навколо неї та витягли по ягоді з плодоніжкою. Я дивилася, як мама крутила її, соковиту й блискучу, у своїх долонях, наче молилася разом із нею. А потім опустила вишню в рота, і за мить у її руках залишилася тільки плодоніжка.
— Ти проковтнула кісточку, — сказала я схвильовано. Мені часто снилися кошмари про те, як щось застрягає в моєму горлі.
Вона посміхнулася з мого переляку:
— Іноді мені здається, якщо проковтнути те, що люблю, воно в мені проросте.
— Не повторюй за нею, — пригрозив мені тато, але теж із посмішкою.
Вишень я так і не полюбила, але обожнювала спогади про маму, тата й бабусю, які любили вишні більше за білі персики, але водночас не так сильно, як яблука. І мене. Ми зібралися разом, щоб зробити те, що потішить тільки одного з нас, але від цього й самі стали щасливими. «Дивлюся, як ти їси, — і в самої шлунок наповнюється», — казала мені мама. Тепер я збагнула, що вона мала на увазі. Коли я зрештою виринула з цього спогаду, то відчула, як він мене наситив.
Іноді я згадувала Лінь Дайю й бажала, щоб вона прийшла. Щоб забрала мене звідси й ми разом пливли над світом — тонкі, як папір, легкі, як останній день зими. Я хотіла влитися в її вуста й роками спати в її тілі. Хотіла, щоб вона ростила мене в собі. У розпалі свого сум’яття мені здавалося, що я жадала полюбити її.
Однак Лінь Дайю не приходила.
Ієрогліф для слова «радість» 樂 зображує нитки шовку над деревом. Як лісова музика. Мелодія, що лине над верхівками дерев. «Цей ієрогліф зображує, як радіє душа, — сказав мені майстер Ван. — Ніби ти летиш над усім. Ніби не стримуєшся і спалахуєш».