Від думки про це я всміхнулася. І коли чоловік востаннє відсунув кришку з бочки, я постала перед ним у всій красі — очі заплющені, обличчя в сльозах, тіло вбране у вугілля й ополоник замість рота.
Певно, він тоді злякався.
Одного дня корабель зупинився.
На той час я вже й забула, що мала тіло. Але розуміла, що треба було зберегти хоч те, що від нього залишилося. Тож я повернулась у свою оболонку й чекала.
Стук, потім сміх. У трюмі почулися чоловічі голоси, їхній гул уперше за кілька тижнів знову загнав мене у відчуття страху. Я чула, як почали перетягувати й виносити важкі ящики та коробки. Якийсь чоловік сказав іншому не чіпати мою бочку — мовляв, він сам її віднесе.
— Це особливий вантаж, — додав він.
— Тут смердить, — відказав інший.
Мене знову підняли й кудись понесли — тільки цього разу не вві сні. І тоді із марення я звалилася назад на землю. Я не літала. Я сиділа в бочці, наповненій вугіллям і власною сечею, а у шлунку було порожньо. І в голові — порожньо. І в серці. Замість чарівливого зачину нового життя, про який я мріяла на березі океану, була порожнеча без жодної надії бути чимось заповненою. Мене винесли з корабля, і коли сонце пробилося крізь стіни бочки, здалося, що все довкола спалахнуло.
На мить я подумала, що знов у Джифу. Це чайки ввели мене в оману, їхні крики то пірнали, то знову виринали. А ще пінистий шум океану і стогін причалу, який гойдався на хвилях. Прохолодний бриз.
— Сюди, сюди! — крикнув хтось англійською. І мене понесли в напрямку звуку.
— Це воно? — спитав голос.
Той, хто ніс, ствердно буркнув.
— Добре, — відказав голос. — Поставте там.
Обмін словами. Іржання коня. Мене кудись опустили, а потім нарешті все спинилося. Після кількох тижнів гойдання в океані я нерухомо стояла.
— Джаспер сподівається, що шановні члени тону Хіп Ї будуть задоволеними посилкою, — сказав голос. А потім мені знову здалося, що хтось проспівав мені: «Прощавай».
Хлиснув батіг. Ми знову кудись їхали, але з кожною секундою запах океану слабшав. Вугілля в бочці втрамбувалося навколо мене.
Я була в Америці.
Про що ще розповісти? Про те, як мене відвезли в китайський квартал на Сент-Луїс-елі та кинули у хлів, який називали бараком? Там тхнуло сечею й фекаліями, а ще гнилими шкірками від дині. Про те, як відсунули кришку й мене, засліплену сонцем, за руки витягли з бочки? Ноги не тримали моє тіло, тож мене за талію прив’язали до стовпа — мотузка впилась у западину між ребрами й тазовими кістками.
Чи, може, розказати, як з мене стягли одяг — брудний і прогнилий — та зрізали з шиї мішечок, що був мені замість кулона? Як облили крижаною водою, і частина мене раділа, бо нарешті хоч щось відчувала? Чи розказати про сам барак? Як мене кинули туди до таких самих дівчат — голих, мокрих і тремтячих?
Краще я розповім про жінку, яка одного разу зайшла в барак. Ми всі збилися докупи посеред підлоги. Сире приміщення без меблів. Близько п’ятдесяти дівчат. Наші скиглення відбивалися від голих стін. Схудлі до самих кісток, ми готувалися померти. Посередині ми, а навпроти вони — довкола нас стояли чоловіки й розглядали. Мені згадався рибний ринок у Джифу з купами риби. Як я разом з іншими ходила навколо кожної торгової точки, жадібно дивилася на рибу й подумки вже уявляла, якою вона буде на смак, як швидко можна буде зняти луску, чи смачною буде плоть, чи луснуть очні яблука в роті, наскільки маслянистим буде мозок, якими м’якими виявляться кістки, щоб їх можна було розкусити зубами й потім полишити на столі мокрою купою. То ось на що це було схожим. Ми — як та риба.
Я помітила цю жінку, бо вона була єдиною серед чоловіків, які зайшли до барака. Вона мала гарне обличчя, великий і гордовитий рот, прищурені й підведені чорним очі. Також жінка привернула мою увагу своєю білою сукнею з вишитим сріблястим феніксом, і я подумала, що вона справді безжальна, якщо не боїться носити на собі колір смерті. Упадало у вічі й те, як чоловіки розступалися перед нею лише від її присутності, як вона неслася крізь них мов вітер, який проривається через розвішані простирадла.
То тут, то там якийсь чоловік вказував на дівчину, а потім підходив хтось із наглядачів і відтягував її до того, хто обрав. Зіщулену, у сльозах, її передадуть новому власнику, а в обмін на це наглядач отримає стос папірців, які — як я з’ясувала пізніше — були грошима. Нас продавали по черзі, деяких — групами, і в моїй голові крутилася тільки одна думка: що буде з тими, хто залишиться наприкінці? Куди підемо ми?