Коли Лінь Дайю дізналася про цей план, то злягла від хвороби, харкаючи кров’ю. Дівчина померла. Юнак без жодних підозр одружився. Він вірив, що вони з дружиною будуть щасливими й нерозлучними. Та коли хлопець дізнався правду, то збожеволів.
Майже століття по тому в маленькому рибальському селі молода дівчина прочитає цей роман, сидячи під шовковицею, прикладе руку до живота й подумає: Дайю.
Принаймні так мені розповідали.
Я завжди ненавиділа своє ім’я. Лінь Дайю була слабкою. Я пообіцяла собі нізащо не стати схожою на неї. Не хотіла бути понурою, заздрісною чи злопам’ятною. І я ніколи не дозволила б собі померти від розбитого серця.
— Мене назвали на честь трагедії, — скаржилася я бабусі.
— Ні, люба моя Дайю, тебе назвали на честь поетеси.
Мої батьки народились у Джифу, біля океану. Мені подобається уявляти, що їхня зустріч була такою: приплив легенько підштовхнув їх одне до одного течією, коли вони були віч-на-віч. Категоричний наказ, із води. Після весілля вони відкрили крамницю гобеленів і разом керували нею. Мама ткала гобелени, а тато продавав їх дружинам чиновників та іншим багатим купцям. Мама ткала так, що будь-який візерунок — фенікс, журавель чи хризантема — наче сходив з полотна. Фенікс здіймався ввись, журавель вигинався, а хризантеми розквітали. Під матусиними руками гобелени оживали. Не дивно, що їхня крамничка гобеленів стала найпопулярнішою в усьому Джифу.
Потім з якихось причин, про які мені не сказали, а я й не мала бажання розпитувати, батьки переїхали в невеличке рибальське село неподалік міста. Мама не хотіла переїжджати, це я знала точно. У Джифу було багато іноземців, із приморського містечка він перетворювався на переповнений порт, а вона воліла, щоб дитина, яка ще спала в її животику, ходила в школи західного типу, які почали відкривати по всьому місту. Вагітна, з набряклими руками і вже не в змозі переплітати на ткацькому верстаті шовкові нитки для гобеленів у техніці кеси[5], вона чекала, коли я з’явлюся на світ. Перевізники завантажили її ткацький верстат і нитки у двоколісний візок, і мама озирнулася, щоб востаннє глянути на свою улюблену крамницю.
Був кінець літа, коли тато, мама й бабуся прибули в маленьке рибальське село за шість днів їзди від Джифу. У маминому животику я з квасолинки виросла в маленький кулачок. А восени з’явилася на світ, дитина своєї землі. Мама розповідала, що коли я нарешті вислизнула, вона уявляла, що п’є солону воду, яка стікає її тілом униз прямісінько мені в рот, щоб я завжди знала, як знайти дорогу до моря.
Певно, спрацювало. Наше село було біля річки, яка впадала в океан, і в дитинстві я часто бродила вздовж берега та спостерігала за чорногузими чайками, аж поки дійшла до самісінького океану. Я підійшла якнайближче до краю води, рахуючи багатства, які вона в собі таїла: життя, пам’ять і навіть фатум. Мама згадувала море з романтикою, тато — з пошаною, а бабуся — з обережністю. Я ж нічого такого не відчула. Стояла під чайками, стрижами і крячками та відчувала лише себе — ту, яка нічого не мала, ніким не була й не могла нічого запропонувати. Я тільки починалася.
Ми жили в будинку на три прольоти, фасад якого виходив на північ. Багатіями не були, але й не злидарювали. Тато й далі торгував гобеленами, хоча в нашому селі ніхто не мав стільки грошей, щоб дозволити собі мамині вироби. Проте справи начебто йшли краще, ніж раніше. Біля нашого дому частенько зупинялися бюрократи, які прямували до або з Джифу в державних справах, щоб перепочити з дороги й прикупити подарунок своїм дружинам та наложницям. Достатньо було єдиного погляду на мамині рожеві півонії, сріблястих фазанів чи золотих драконів, яких приберігали лише для найвищих посадовців, — як ті були зачаровані. Я досі пам’ятаю завсідників: дорідного чолов’ягу з кількома підборіддями, чиновника з однією ногою коротшою за іншу, і дядечка, який завжди хотів похвалитися мені своїм мечем.
Бували й інші: чоловіки, а іноді й жінки приходили в наш дім і стишено про щось розмовляли з батьками. Ці гості були вдягнені не в офіційне придворне вбрання, а в простий чорний шанькý[6], і скидалися радше на членів релігійної общини, ніж на чиновників. Частенько вони йшли від нас із гобеленами, і я замислилася, чи не роздають мої батьки благодійних пожертв. Один гість завжди приносив мені солодощі. На його візити я чекала найбільше й дуже зраділа, коли одного ранку побачила його в нашій їдальні згорбленим над кашею та маринованою редькою.
5
Кеси (піньїнь: kesi) — китайська техніка виготовлення шовкових гобеленів, які вирізняються легкістю, високою щільністю переплетінь і чіткістю візерунків.
6
Шанькý (піньїнь: shan ku) — повсякденний китайський костюм, що складається з довгих штанів і сорочки з коміром-стійкою та навскісною застібкою, зазвичай праворуч.