Мадам Лі віддає перевагу ручному пранню замість того, щоб довіритися паровим машинам, у які почали вкладати гроші інші пральні. Ми перемо і прасуємо в підсобному приміщенні поруч з чайниками з окропом. Ручні праски важкі. Їх доводиться раз-по-раз нагрівати над гарячим вугіллям, коли починають холонути, але водночас бажано не перегріти, щоб не пошкодити одяг. Багато в чому я вважаю прання виснажливішою і важчою роботою, ніж та, яку ми виконуємо вночі. «Можливо, тому, що мені ще не доводилося по-справжньому працювати вночі», — нагадую собі.
«Ти — shă[30]», — каже мені Свон, коли я висловлюю такі погляди. Вона найстарша серед нас усіх і легко добуває зиск із цього титулу — ставиться до нас, як до дурненьких молодших сестричок. Усім нам заборонено говорити в борделі своєю рідною мовою, але Свон любить загравати з цим правилом і маневрувати між китайською й англійською, коли мадам Лі не чує. Гадаю, вона це робить, щоб показати, що в неї ще залишилося хоч щось своє. «Це ти зараз так думаєш, — веде далі Свон. — Усе зміниться, коли почнеш обслуговувати клієнтів».
У пральні ми працюємо без макіяжу, ба більше — начисто відтираємо лице так, що аж лоби світяться. «Якомога непримітніші на вигляд», — застерігає нас мадам Лі. Удень ми й досі просто діти. Багато дівчат зголюють брови, щоб уночі малювати їх олівцем. У декого забинтовані ноги.
Лице Сваллов чисте та свіже. Без макіяжу видно, як по її щоці скотилися три родимки. Перл — плакса, разом з якою я приїхала на бричці, — видається навіть молодшою за свій вік. Її ніс схожий на блискучу рожевувату картоплинку. Свон, різка й зухвала вночі, вдень має такий вигляд, ніби щойно прокинулася від сну. Без рисової пудри її шкіра припухла й гладенька. Вона вправно складає білизну, тому працює разом з дівчатами-складальницями. Перл працює з прачками, а ми зі Сваллов — з прасувальницями. Прасувальниць можна розпізнати за червоними руками й передпліччями. Постійно з обпеченою шкірою та збитими кісточками. Увечері ми шліфуємо мозолі й наносимо на пальці білу пудру. Мої долоні стали ширшими, у них вміщається більше, ніж колись. Вони змінилися, відколи я допомагала мамі, працювала на городі чи тримала каліграфічний пензлик. «Мої руки досі вмілі, — нагадую собі. — І вони досі мої».
У пральні дівчата дозволяють собі забути, що на них чекає вночі. Вони обмінюються плітками й жартами, обурено і драматизовано зітхають, коли доводиться багато працювати. Дівчата нагадують мені старших сестер, яких я ніколи не матиму. І навіть попри окріп і біль від того, що горбишся цілий день, я можу сказати, що мені подобається ця робота, бо тут я ближче пізнаю дівчат.
Свон в Америці вже три роки. Її викрали в Пекіні, коли їй було сімнадцять. «Wo yi wei[31], я збиралася приєднатися до театральної трупи, — розповідає вона. — Я народжена бути зіркою». І вона таки зірка, принаймні в борделі. Клієнтам до вподоби її гострий язичок, завдяки якому вона змушує їх почуватися пустотливими школярами. Серед усіх тутешніх дівчат Свон найбільше знає про те, чим живе бордель, — хто приходить, хто йде, хто залишається. Вона хизується перед нами своєю обізнаністю, ніби це якось робить її особливою, проте ми всі чули, як вона кричить уві сні. Їй теж буває страшно, як і кожній з нас.
Айріс, моя нова сусідка, — сирота. Вона не пам’ятає, як потрапила в бордель, окрім того, що одного дня була на вулицях Кайпіна, а вже наступного — жінка (може, то була мадам Лі?) вела її за руку у великий будинок, де пахло медом. Айріс реготунка і щебетуха. Любить попліткувати, і мені здається, що насправді їй тут подобається. Нещодавно вона розповіла нам, як п’ятдесят чоловіків із двох ворогуючих тóнів побилися через китайську невільницю у провулку біля Вейверлі-Плейс. Судячи з її слів, вона хотіла б опинитися на місці тієї дівиці.
Перл, наймолодшу з нас, теж викрав поплічник тону. Вона дуже сумує за своїми братами й сестрами у Ґванджов. Іноді я чую, як вона плаче, коли гадає, що ніхто не помітить. Перл мріє стати танцівницею й вірить, що таки стане. Її єдиний клієнт годує дівчину обіцянками, що скористається своїми зв’язками в танцювальній трупі. Тож Перл чекає і щотижня водить його у свою спальню.
Усі ми пішли слідом за тим, кого вважали своїм рятівником, а в результаті збагнули, що помилилися, і побачили ціну цієї помилки. Коли я чую всі ці історії, то розумію, що в тоні є сотні таких Джасперів, які виловлюють маленьких дівчат. Кожна з нас була особливою, та водночас усі ми однакові.
Сваллов — це загадка. Білолиця й мовчазна — не тиха, а небагатослівна — вона не розповідає ні про своє минуле, ні про мрії щодо майбутнього. У неї найбільше клієнтів серед нас усіх — може, тому вона й мовчазна. Щось у ній є таке, що можна переосмислювати знову й знову.