«Якби ми жили у Джифу, — говорила вона, поправляючи стрічку на моїй маківці, — твої численні таланти принесли б тобі стільки залицяльників, що ти не знала б, куди їх подіти». Вона повсякчас повторювала це, коли уявляла, яким було б наше життя, якби ми залишилися там. Мама завжди з любов’ю розповідала про Джифу, проте в моїй свідомості воно лишалося розмитим, недосяжним сном.
«Якби ми жили у Джифу, — думала я, — мої ступні вже були б поламані та скручені». Я знала, що в місті роблять з дівчачими ніжками. Бути господинею дому означало назавжди залишитися з понівеченими ногами, вийти заміж за заможного чоловіка, народити йому дітей і старіти зі стопами, що зростаються у грудочки висохлого, розтрісканого місива. Такого майбутнього я не хотіла. У нашому селі в найчестолюбніших родинах донькам ламали ноги в п’ять років — найкращий вік для цього. У п’ять кістки ще не надто тверді, а дівчинка вже достатньо доросла, щоб витримати біль. З неї виростала жінка з крихітними ніжками — ідеальна дружина чи наложниця для міського багатія. Коли якійсь моїй подружці ламали стопи, я не бачилася з нею багато днів, а якби й зайшла до неї в гості, то не змогла б витримати запаху гнилих кісток і шкіри. Згодом це гниле місиво перетворювалася на картоплину, а потім — на копито. Тож коли ми гралися на вулиці, мої подружки не могли ні бігати, ні стрибати, ні літати, а тільки сиділи з брудними заціпенілими ступнями, перетягнутими бинтами, і чекали, коли батьки видадуть їх заміж.
Мені батьки ніг не ламали. Можливо, боялися, що я не переживу, а може, просто не планували покидати рибальське село. І мене це влаштовувало. Я не мала бажання стати іграшкою для якогось містянина. Мріяла бути рибалкою та прожити решту своїх днів на човні, де гордо стояти на великих ступнях — моїй єдиній опорі, щоб балансувати на хвилях.
А коли мені виповнилося дванадцять, батьки зникли. Порожня кухня, темна спальня, нерозстелене ліжко, відчинений навстіж кабінет тата, розкидані всюди папери. Самотній мамин ткацький верстат. Той ранок нічим не відрізнявся від інших, окрім відсутності батьків. Вони не повернулися ні вночі, ні через день, ні через два.
Я чекала, сидячи на парадних сходах. Потім у маминій ткацькій майстерні. Опісля ходила по кухні, аж доки ноги не почали нити від болю, згортала й розгортала ковдру в батьківській спальні. Бабуся бродила за мною й благала бодай щось з’їсти, випити, заснути чи хоча б відпочити.
— Скажи, куди вони пішли, — плакала я. Та єдине, що бабуся могла зробити, це дати мені в руки чашку чаю й розім’яти шию.
Я чекала, понуривши голову. Не спала три ночі.
Уранці четвертого дня до нас прийшли двоє чоловіків із вишитими драконами на халатах. Вони обнишпорили дім. Дракони вигиналися й корчились, коли чоловіки перевертали горщики та розрізали наші подушки. Вони розтрощили мамин ткацький верстат, хоча й бачили, що в ньому нічого не заховано. Я відчувала, як сусіди визирали з вікон і дивилися широко розплющеними й наляканими очима.
— Ми знаємо, що вони живуть тут, — сказав один із чоловіків. — Вам відомо про покарання за переховування злочинців?
— Тут немає нікого, крім нас, — знову й знову протестувала бабуся. — Син з дружиною померли багато років тому. Згоріли під час пожежі!
Потім вони повернулися до мене, вишкіривши зуби. Той, хто про все розпитував, підійшов. Я не могла відірвати погляду від дракона на його рукаві — золотаво-червоний з чорним оком, він здіймався в польоті, висунувши схожий на батіг язик.
— Послухай мене, — промовив чоловік. — Я знаю твого тата. Ти маєш сказати нам, де він.
Його голос не був грізним, а звучав спокійно й виважено. Я подумала про всіх, хто бував у нашому домі. Вони теж знали тата й могли сказати, де він. Згадала чоловіка, який у їдальні пригостив мене цукерками. Можна було б почати з нього.
Я відкрила рота, щоб розповісти їм усе, що знаю. Проте чи то за моїм задумом, чи за велінням вищих сил не пролунало жодного звуку. Ніби щось схоже на руку стисло мою шию, коли я спробувала вдихнути. Я похитала головою, намагаючись виштовхнути слова.
— Усе марно, — сказав другий своєму напарнику. — Божевільна стара й німе дівча. Ми точно прийшли в той дім?
Перший промовчав. Він витріщився на мене, а потім махнув рукою другому. Вони розвернулися й вийшли за двері. Дракони на їхніх халатах заблищали під сонячним світлом, і я дивилася, як вони відлітають.
— Ніколи нікому не розказуй про своїх батьків, — мовила бабуся, коли вони пішли. — Тепер мусимо поводитися так, ніби більше ніколи їх не побачимо. Так буде краще для всіх.