Та я не хотіла слухати. Бо вірила, що батьки повернуться. Застелила їхнє ліжко й розправила одяг. Заплела у волосся найвигадливішу стрічку, яка точно сподобалася б мамі. Навіть спробувала полагодити мамин ткацький верстат за допомогою клею, який знайшла в татовому кабінеті. Чекала вдома, коли вони повернуться і зрадіють мені. Так було того дня і щодень потому.
З приходом осені минуло вже три місяці без батьків, і я згадала дівчину, з якою ділила своє ім’я. У романі мати Лінь Дайю померла, коли дівчинка була ще зовсім юною, а опісля помер і батько. Я замислилася, чи не зникли батьки через моє ім’я? Що, як їх не стало, бо це був фатум?
— Якщо так думатимеш, — сказала бабуся, — то, найімовірніше, все так і станеться.
— Наче це вже не так, — відповіла їй. Ніколи я не відчувала більшої ненависті до Лінь Дайю, як тоді.
Навесні прийшов анонімний лист: батьків заарештували.
— Будь-якої миті, — сказала бабуся й підпалила лист. — Будь-якої миті ті, хто схопили твоїх батьків, можуть прийти по тебе.
Я не зрозуміла, а бабуся і не пояснювала. Вона вдягнула мене у хлопчачий одяг і дала ватянку. А ще поголила налисо. Я дивилася, як моє волосся падає на підлогу чорними півмісяцями, стримувала сльози та згадувала маму. Вона більше не зможе помилуватися моїми косами, якщо колись повернеться.
— Їдь у Джифу, — наказала бабуся. Вона напхала вату в чорні чоловічі черевики й натягла їх на мої ноги. — Розчинись у місті. У тебе вмілі руки — знайдеш гідну роботу.
— Бабусю, а як же ти? — спитала я.
— А бабуся робитиме те, що й завжди, — відповіла вона. — Вирощуватиме цілющі трави, щоб лікувати людей. Що вони зроблять божевільній старій? Це ти їх маєш непокоїти.
Посеред ночі сусід Ху притяг свою гарбу. Я залізла на неї з торбинкою одягу, маньтов[11] і кількома монетами з батьківських заощаджень. Бабуся хотіла дати більше, але я стиснула руки в кулаки і притисла кишені. Їй знадобляться ці гроші, коли повернуться ті двоє з драконами на халатах.
— Листів мені не пиши, — сказала вона й натягнула картуз на мою лисину. Я вже встигла скучити за своїм довгим волоссям. За теплом, яким воно огортало мою шию. Відгомін суворої зими ще дихав у спину, і я тремтіла під нічним вітерцем. — Листи перехоплять. Ми розмовлятимемо через дощ.
— А що, як там, куди я їду, не буде дощу? — запитала я. — Ми зможемо говорити лише зрідка.
— Так і має бути, — відказала бабуся. — Інакше моє серце розриватиметься без упину.
Я спитала, чи побачу її ще колись. І заплакала. У мене були старші друзі, яких їхні родини вислали геть, коли ті ще були дітьми, щоб позбутися зайвого рота. Ніколи не думала, що мене теж кудись відправлять. Але моїх батьків більше не було. Я лежала позаду на гарбі сусіда Ху, закутана у ватянку, і розуміла, що моє життя повертає в бік чогось нового та значно складнішого. Пора ігор у канаві за селом минула. Я більше не допомагатиму бабусі заварювати чай під променями жовтогарячого сонця. Більше ніколи не побачу своїх друзів. І ніколи не спатиму у власному ліжку. Наш дім перетворився на порожню мушлю. Я не побачу, як цьогоріч на городі дозріє перша перчина, і не скуштую її на смак — гірко-солодку, свіжу, соковиту. Чомусь від думки про перчину моє схлипування переросло в ридання.
Бабуся приклала долоні до моїх очей, ніби могла змахнути з них увесь потік моїх сліз. А потім накрила мене брезентом.
— Ти відчуєш, коли можна буде повернутися, — промовила вона.
У темряві було не розгледіти, чи вона теж плаче, але її голос звучав здавлено.
Гарба сусіда Ху рушила. Я притисла до грудей торбинку з одягом і ще теплу маньтов, намагаючись закарбувати в пам’яті обличчя моїх батьків, бабусі та свій дім. Зморшки в кутиках татових очей, коли він усміхався. Тепло, яке таїлося під волоссям за маминою шиєю. Заспокійливе світло з кімнати батьків, коли я прокидалася від нічного жахіття. Образи кружляли переді мною, мов намистини на вервиці, за які я чіплялася. «Ніколи не забуду», — повторювала собі.
Сусідова гарба наскочила на камінь, і брезент, що накривав мене, сповз донизу, відкривши нічне небо без жодної зірки. Я підвела голову, щоб ще раз поглянути на свій дім. У темряві бабусина постать здавалася згорбленою та кволою. Я усвідомила, що ще ніколи не бачила її так звіддаля.
Їй знадобиться поміч на городі. На мені була її ватянка. Вона хоч матиме що вдягти взимку? Треба було б мені подбати, щоб хтось щодня до неї навідувався. По обличчю знову потекли сльози. Я дивилася, як зменшується бабусина постать, аж доки її не поглинула темрява. Тепер я могла тільки уявляти, що вона й досі стоїть перед нашим будинком, чекає і вдивляється в темряву, не зрушуючи з місця, аж доки не переконається, що ми вже далеко. Я молилася, щоб якнайшвидше пішов дощ.
11
Маньтов (піньїнь: man tou) — традиційна китайська булочка з дріжджового тіста без начинки, приготована на пару; схожа на пампушку.