3
Це історія дівчинки, яка приїхала у Джифу на гарбі.
Дорога зайняла шість днів. Я лежала позаду на гарбі сусіда Ху й то засинала, то прокидалась, їла маньтов зі своєї торбини й думала-думала.
Я мала стати іншою людиною. Залишатися Дайю більше не можна. Треба перетворитися на того, хто не мав би жодного зв’язку зі мною колишньою. Так я стала хлопчиком. Феном[12]. Щоб почуватися безпечніше. Без дому, батьків, минулого. І без бабусі.
На п’ятий день пішов дощ. Одна з осей зламалася, і гарба перекинулася разом зі мною. Сусід Ху стояв біля неї на колінах і, лаючись, лагодив зламану вісь. Я лежала під брезентом у промоклій від бруду одежі, яка прилипала до тіла, слухала, як краплі дощу, немов пальці, барабанять по дереву, і всміхалася, згадуючи бабусю. «Твоя Дайю сумує за тобою», — прошепотіла я. А потім заплющила очі й уявила, що вона відповіла б.
На шостий день я прокинулася від яскравого сонячного проміння на чолі та запаху океану. Коли вдихнула його, то мені здалося, ніби ми ніколи й не покидали рибальського села, проте це відчуття тривало недовго. Сусід Ху стягнув з мене брезент і допоміг злізти зі своєї гарби. Ми були в якомусь провулку. Навколо стояв гул невідомих мені діалектів.
— Удачі, — сказав сусід і злегка поплескав мене по спині. — Я перекажу бабусі, що ти доїхала.
Його погляд сповнювала безнадія, ніби він більше не сподівався побачити мене живою. Я намагалася не показувати, що зрозуміла це, тож лише вклонилась і подякувала йому за турботу. Сусід Ху сів назад на свою гарбу й виїхав з провулку.
«Фен, хлопчик, народжений вітром», — промовила я до себе.
Ну що ж, уперед.
— Добридень! — зайшла я в пельменну. — Я Фен. Візьміть мене на роботу.
— Навіщо ти мені здався? — розреготався кухар. — Щоб перерізати горло, коли я спатиму, і поцупити всі мої гроші?
— Вітаю! — звернулась я в гобеленову крамницю. — Мене звати Фен. Я трохи вмію працювати на ткацькому верстаті.
— Геть, — гаркнув власник крамниці. — Тут не місце волоцюгам.
Те саме було, коли я заходила в кав’ярні, чайні чи магазини спецій. Мені треба було відмитися, знайти новий одяг і взуття, яке не тхнуло б багном. Геть розгублена, я нічим не відрізнялася від безпритульних, що тинялися вулицями. Здавалося, відчуття голоду — єдине, що спонукає їх жити. Я спостерігала, як вони вешталися від крамниці до крамниці, і їхні кишені поступово наповнювалися краденим добром. Вони могли б обчистити все місто, якби не пильні крамарі, які виганяли їх мітлами. Ті самі крамарі, які відверталися від мене й навіть слухати не хотіли, що я скажу.
Я намагалася згадати все, що батьки розповідали мені про Джифу. Знала, що місто поступово наповнювалось іноземцями й перетворювалося на один з найбільших портів у всьому Китаї. Воно стояло на березі океану. Сюди прибували кораблі з бавовною та залізом, а відпливали з соєвою олією та вермішеллю. Уздовж вузьких вулиць вишикувалися крикливі та яскраві вітрини магазинів для будь-яких забаганок і потреб. В одному можна було купити вино, в іншому — переміряти гарненькі капелюшки всіх кольорів і фактур. Поруч була крамниця лікарських трав, у якій пахло імбиром і землею. На мить я вдихнула цей запах і згадала бабусин город, перш ніж дівчина за прилавком дістала мітлу. Зверху над цими магазинами розташовувалися квартири і службові приміщення. Деякі з них мали невеличкі балкони, що виходили на вулицю. Ще ніколи я не бачила так багато будівель і так мало неба.
А ще я вперше в житті побачила іноземців. Батьки називали їх вайжень[13]. Вони юрмились у крамницях — високі, статні, обпечені на сонці, ніби з них здерли шкіру. Я думала, що волосся буває тільки чорним, але голови цих чужинців мали колір мокрої глини, сандалового дерева, вицвілої шкіри й соломи. Я навіть бачила чоловіка з морквяним волоссям. Не могла відвести від нього очей і перестала витріщатися, тільки коли ми зустрілися поглядом.
Я бродила цими чудернацькими вулицями. Мене несли звуки міста: торговці зазивали покупців, грала музика, з уст злинала незнайома мова, не схожа на мою. Я тинялася від будинку до будинку з незмінно сповненим надії обличчям, але скрізь чула одне й те саме: «Для таких роботи тут немає».
Коли настала ніч, я залізла під покинутий візок з фруктами, набивши живіт пом’ятими яблуками та грушами, — єдине, що змогла дозволити собі за гроші, які дала бабуся. Було не так холодно, як минулими ночами. Я закуталась у ватянку, і мені наснилося, що ті двоє чоловіків повернулись у наш дім і забрали бабусю.
12
Ім’я Фен перегукується з назвою сухого й теплого поривчастого вітру, що віє з гір у долину.