— Привіт, — промовляє він. — Чому ти мене уникав?
— Я не уникав, — відповідаю. — Просто був зайнятим.
— У крамниці? Протестів більше не було, так?
— Хоч би й були, тобі що з того?
Пауза, різкий здивований вдих.
— Про що це ти? — питає Нельсон. — Ти ображений?
— Ні. А чому ти приховував це від мене?
— Приховував що?
— Сам знаєш.
Пензлик обм’як у моїй руці, жовта фарба стікає на землю.
— А, то це був ти.
Я мовчу.
— Керолайн клялася, що того дня щось чула, — веде він далі. — Постійно повторювала мені, що там, поміж дерев, щось було, а я їй не вірив. Тепер ясно, що це був ти. Так, Джейкобе? Це ти тоді був за деревами?
Я почуваюся ніяково, ніби пропустила щось, про що всі інші вже знали. Киваю йому й хочу, щоб він відвернувся.
— То ти засмучений, бо я приховав це від тебе? — Його голос м’який, навіть податливий. — Твоя правда. Ми ж друзі, а друзі так не роблять. Приймеш мої вибачення? Якщо хочеш, я все тобі розповім.
Він не сердиться й не звинувачує мене в шпигунстві. Я вперше повертаюся до нього обличчям. Від його погляду з мене злазить шкіра, оголюючи плоть.
— Ходімо, — каже він і простягає руку. Я беруся за неї.
Дівчину звати Керолайн. Вона старша сестра одного з Нельсонових учнів, яка сиділа разом з ними на кожному уроці та спостерігала, як Нельсон навчає сонат Баха й аранжування Вівальді. Він не надто надавав цьому значення — може, її просто цікавили братові успіхи. Аж ось одного разу, коли малий хлопчик не бачив, Керолайн засунула записку у футляр Нельсонової скрипки.
— Як мило, — промовляє Лінь Дайю та імітує блювотний позив.
Повернувшись у «Твінфлавер», сам на сам у його кімнаті Нельсон розповідає мені про неї.
— Світла, добра душа. — називає він її. — Керолайн усе своє життя прожила в Пірсі та мріє стати шкільною вчителькою. Вона дуже добре ладнає з дітьми.
— Її родина знає? — запитую я, на що Нельсон не відповідає. — Сподіваєшся одружитися з нею?
— Я ні на що не сподіваюся, — каже він. — Тим паче на одруження, принаймні доки нам це заборонено законом. Ні, я лише збираюся бути щасливим, допоки зможу.
Я уявляю собі, як Нельсон навчає в них удома молодшого брата, а Керолайн спостерігає за цим. Як вони потай переглядаються і прикрито всміхаються одне одному, бо знають, що пізніше, коли залишаться наодинці в Нельсоновій кімнаті або на галявині, ізольовані від зовнішнього світу, їхнє тепло зіллється воєдино. Руки Нельсона на її тонкій шиї, м’яке мерехтіння перетворюється на пісню.
«Яка ідеальна сцена», — думаю я собі. Не можу приховати ні гримаси на обличчі, ні глибинного бажання, що сіпається в животі.
«Не кривляйся, — сказала б мені мама. — Інакше обличчя заклякне й ти назавжди залишишся потворною». Але Нельсон не помічає. Він може тільки всміхатися. Проте це вже не та усмішка, яку він колись дарував Намові, Луму чи навіть мені. Вона легка й невимушена, як та, з якою він заснув напередодні вночі. Неначе Нельсонове обличчя теж заклякло, тільки ще й стало блаженним.
— А якщо вас упіймають? — питаю я. Пригадую, якось Лум знайшов у газеті одну історію про китайця, якого кинули у в’язницю на п’ятдесят днів за те, що він на вулиці обійняв білу жінку.
— Про нас ніхто не знає, — відповідає Нельсон. — Лише ти тепер.
Мені згадався бордель мадам Лі. Жодного з тих білих чоловіків, які переступали його поріг і кидалися на жінок, — точніше, на китайських дівчат, які вдавали з себе жінок, — ніколи не запроторювали за ґрати. Вони приходили й ішли відкрито. Хай хто були ці чоловіки, вони завжди пишалися тим, що є саме такими.
— Вважаєш мене дурним? — запитує Нельсон і дивиться на мене.
— Ні, — відповідаю я, — просто закоханим.
— Джейкобе, а ти колись закохувався?
Я згадую всіх людей у своєму житті, які могли підпасти під це слово, і відповідаю:
— Так, — і замовкаю.
На виході Нельсон кладе руку мені на плече, і цього разу її вага майже нещадна. Нам і Лум розпитуватимуть мене, як там Нельсон, чому він не зайшов до них. А ще чи внесла я в облікову книгу мішки з борошном, які лежать у підсобці. Дивно повертатися до життя, в якому я не знала цієї інформації, ніби воно більше мені не належить.
— Джейкобе, ти допоможеш мені зберегти це в таємниці?
Нельсон так мені довіряє. Я дивлюся на нього й кажу:
— Так, — а сама думаю, що ладна на все, щоб тільки він був щасливим.
17
З приходом вересня повітря помітно змінюється — ночі стають пурпуровими від нового холоду, який обіцяє сувору осінь і мстиву зиму. Коли я рано-вранці притискаю долоню до скляної вітрини крамниці, то відчуваю, як вона пульсує прохолодою, що шириться від руки вгору по шиї. Через п’ять днів я поїду в Бойсе зустрітися з Вільямом. Дім так близько, що можна прослизнути всередину й загорнутись у нього.