— У мене вмілі руки, — вмовляла я хазяйку сьомої, восьмої або й дев’ятої ятки, де готували локшину, яку тягнуть вручну. — Я з мамою ткав — пальці спритні, якраз щоб крутити й розтягувати локшину.
— Ти надто малий і худий навіть для безпритульного, — промовила мені хазяйка, швидко згори вниз окинувши поглядом мою постать, схожу на тінь. — Ніхто не прихистить таке голодне цуценя, як ти. Тобі слід привчитися до порядку, перш ніж хтось зможе тобі довіряти.
Вона виявилася добрішою за інших. Не схопила мітлу й не погрожувала спустити з мене шкуру.
— Це все, що я можу для тебе зробити, — додала жінка і вказала на двері.
Вона виганяла мене. Я вклонилась і попрямувала до виходу.
— Не так швидко, — гукнула жінка, коли я вийшла на вулицю. — Бачиш, куди я показую? Там, на дверях. Ти бачиш?
Побачила. Спершу я подумала, що там намальоване дерево: мазки довгі та впевнені, ніби коріння обвиває аркуш. Проте коли підійшла ближче, то збагнула, що це не дерево, а невідомий мені китайський ієрогліф. Написано його було не так, як усі ієрогліфи, які мені доводилося бачити раніше. Чорнило чорне й густе. Кожна лінія, гачок, крапка були товстими де треба й тонкими де треба — ідеальними в розмірах і пропорціях. І хоча я нічого не знала ні про значення цього ієрогліфа, ні про людину, яка його намалювала, мене чомусь огорнув спокій. Малюнок влився в мене, наповнюючи гармонією.
— Мені його подарували, — сказала хазяйка. — Я чула, що художник шукав помічника.
— Де я можу знайти цього художника? — запитала я, сподіваючись, що ще не вичерпала її ласки.
Жінка обсмикнула фартух і озирнулася, чи не зайшли до крамниці покупці. Нікого не було.
— У мене дочка твого віку, — відповіла вона мені. — Тому я не викинула тебе геть. Шукай червоний будинок із дахом арахісового кольору. Це все, що я можу сказати. Хай доля вирішить, чи судилося тобі його знайти.
Це був перший проблиск надії, який я відчула, відколи прибула в Джифу. Я випурхнула з локшинної й ледь не зіштовхнулася з чоловіком, який ніс ящик з курми.
— Де червоний будинок із арахісовим дахом? — відчайдушно спитала я.
— Геть звідси, поки не відлупив тебе, — гаркнув він.
Якщо той, кого я шукала, справді був художником, тоді я точно знала, куди звернутися по допомогу. Ухилилася від ноги перехожого й помчала в гобеленову крамницю, де першого дня благала про прихисток.
Крамар стояв так, наче чекав на мене. Він підняв руку, немов готувався вирвати з моїх лап будь-який дорогоцінний крам, який я можу поцупити.
— Я ж сказав: жодних жебраків, — попередив він. Рукава його чаншаня тріпотіли й робили його схожим на великого птаха.
— Будь ласка, — захекано сказала я, — підкажіть мені, де знайти червоний будинок з арахісовим дахом? Той, де живе художник. Каліграф.
Крамар збентежено й підозріло окинув мене поглядом.
— Навіщо він тобі? Хочеш поцупити малюнки в хорошої людини?
— Ні, — відповіла я. Мені згадалася мама. Тут, в оточенні гобеленів, мене знову торкнув різкий і болючий спогад про неї. Я наче знову сиділа в маминій майстерні у неї на колінах і дивилася, як її руки туди-сюди витанцьовують по ткацькому верстаті. Нігті, мов перлини, груди дихають теплом мені у спину, а тіло посилає розкішні вібрації, коли вона мугикає колискову.
— Гей, що це з тобою? — розгублено запитав крамар, висмикнувши мене зі спогаду. — Чому ти плачеш?
Справді. Я сама незчулася, як моє обличчя стало мокрим, а рот розм’як. Тяготи останніх кількох днів звалилися на мене й занурили глибоко в ядро Землі. Цього я не хотіла.
— Вибачте, пане, — сказала, витираючи долонею сльози. — Я знав декого, хто так само, як і ви, ткав гобелени, тільки він вишивав квіти, птахів і навіть драконів.
Тут крамар ніби пом’якшав.
— Ти знав тих, хто ткав гобелени? — перепитав він. — Тут, у Джифу? Як їх звуть? Я їх знаю?
— Ні, — відповіла я, хитаючи головою. — І, мабуть, ніколи й не знатимете. Вони зникли нещодавно, але багато чого навчили мене робити своїми руками. Тому я й тут, пане. Шукаю роботу, та спершу мушу навчитися порядку. Я шукаю місце, де мої руки можуть згодитися. То чи знаєте ви, де стоїть червоний будинок з арахісовим дахом? Скажіть мені, і я більше не потривожу вас, а якщо колись і повернуся, то буду більш дисциплінованим і благонадійним. Обіцяю, пане.
Насувалася ніч. Я дивилася, як крамар обдумує мої слова, і чекала на удар, від якого вилечу геть із його крамниці. Секунди тягнулися, мов години.
Але удару не було. Натомість крамар стояв із роззявленим ротом.