А ще новина про те, що Сваллов вигнали. Весь цей час я думала, що вона, віддана дівчина мадам Лі, стане її наступницею. Я пам’ятаю її голос, слова, які вона сказала під час нашої останньої розмови: «Принаймні тут від мене як від мадам буде більше користі. Якщо я залишуся, то зможу зробити для цих дівчат більше, ніж якщо втечу». Я розлютилася на неї. Не розуміла її слів. Щонайменше не так, як розумію їх тепер, коли все це знаю. Як мадам вона могла зробити значно більше. Що ж вона планувала?
— Ти знаєш, — каже Лінь Дайю. — Завжди знала. Просто тобі було надто боляче це усвідомлювати. Я не звинувачую тебе, бо відчувала те саме.
Так, я знала. Сваллов, яка завжди намагалася захистити нас від найгірших чоловіків; яка впускала їхні тіла у своє, щоб цього не доводилося робити нам. Вона хотіла б лишитися й отримати владу мадам, щоб знищити бордель зсередини. Замість утікати від своєї долі, як я, вона вирішила зустрітися з нею.
— Але вона не стала мадам, — нагадує мені Лінь Дайю. — Чому?
Вона мала слушність. Щось змусило мадам Лі відвернутися від Сваллов. Що сталося?
— Пташка у дзьобі квітку тримає, — декламує рядок Лінь Дайю. — Більше вона не заспіває.
Вочевидь, за мою свободу Сваллов заплатила власною. Своєю втечею тієї ночі я заодно підтвердила її причетність — що вона справді знала про мої плани. Усі ті дні, що я довіряла їй свої секрети, коли ми працювали у пральні, усі ті легкі усмішки та теплі переглядування — хіба мадам Лі могла не помітити нашої дружби в місці, де дружбі не вижити? Сваллов, яка з іншими могла максимум перекинутися кількома словами. Вона довірилася мені, а я передала її прямісінько в руки мадам Лі. Між моїми намірами та вчинками була прірва. Я завжди буду тією дівчинкою, яка відриває коникам лапки.
Пригадую, як колись двічі писала ім’я Сваллов, гадаючи, наче щоразу робила це правильно. Але в обох випадках помилялася. Хай як я його писала, мені так і не вдалося її зрозуміти. Та ще важливіше те, що я не змогла побачити власних слабкостей.
Чи зможу я колись бути такою ж цілісною? Чи зможу колись назвати себе єдиною? Мені вже місяцями не вдавався жоден путящий ієрогліф. Мабуть, я цього не гідна.
До списку втраченого додаю ще й себе.
22
— Ти обіцяла, — знову нагадує мені Лінь Дайю. — А обіцянка є обіцянкою.
Справді, обіцянка є обіцянкою. Але чим вона відрізняється від тієї, яку дали мені батьки, коли обіцяли завжди бути поруч зі мною? Або від тієї, яку вони дали самі собі, коли заприсяглися робити все можливе, щоб допомогти безсилим? Вони обидві були обіцянками. Обидві важливі. Батьки були хорошими людьми. Вони любили мене. Але мали ще й вище покликання.
Майстер Ван навчав мене, що зовнішня краса має відповідати внутрішній. Що рука має просто підкорятися серцю, яке пізнало мистецтво. Каліграфія — це те саме, що й життя в добрі, красі та правді. Тепер я починаю це усвідомлювати. Я так довго хапалася за маленькі шматочки мудрості, які дав мені майстер Ван, щоб ті проливали світло в моє життя у хвилини пітьми. Проте я ніколи не знала, як ними користуватися, і просто відтворювала ієрогліфи на папері. Батьки, Сваллов, ба навіть Нельсон — усі вони міцно тримали пензлик і крізь нього пропускали у світ правду, пристрасть і цілісність. Ці люди слідували своєму серцю.
Це і є намір. Це і є ідея.
Колись я замислювалася, чи можу пробачити батькам, що вони полишили мене саму. Те саме зі Сваллов. А тепер розумію, що єдина, кого є за що пробачати, це я сама.
— Маю надію, ти теж мені простиш, — звертаюся до Лінь Дайю. Вона примружує очі та стискає мої руки своїми кістлявими пальцями.
— Навіть не думай, — промовляє вона. Я ще ніколи не бачила її такою сердитою. — Якщо ти це зробиш, назад вороття не буде.
— Ми можемо поїхати наступного літа. А зараз людям потрібна допомога. І я знаю, що можу бути корисною.
— Це ж навіть не твій дім, — гарчить вона й підводиться. Ноги босі, кулаки стиснуті. Вона розлючена, аж закипає. — Тут не твоє місто, не твоя країна й не твоя мова. Забула, хто ти? Твій дім — Китай. Родина твоя — Китай. Усе, що ти знаєш, — це Китай. Ти потрапила сюди проти волі. Чого це ти надумала залишитися з цими людьми?
— З нашими людьми, — уточнюю. — Китайці гинуть. Уже загинули. Ким я була б, якби не допомогла?
— Раніше ти цим не переймалася, — викрикує вона. Я не боюся, що її почують. Її ніхто ніколи не чує. — Чому саме зараз? Чому?! Через нього?