Це вона про Нельсона.
— Ні, не через Нельсона. Насправді він дуже мало стосується до цього рішення.
— А мені що робити? — благає вона й починає схлипувати, увіткнувши голову в коліна. Вона дуже хоче додому. Я дивлюся на неї й бачу просто маленьку дівчинку — осиротілу, розгублену, заблудлу посеред великого міста.
Попри всю свою трагічну красу та жалісливе минуле, Лінь Дайю, об’єкт поклоніння, не була ідеальною. Вона скористалася своїм гірким дитинством і жахливою смертю, щоб увійти в історію як дівчина без недоліків, без матері та без коханого. «Бідолашна Лінь Дайю, — повторювали люди й хитали головами. — Горе за горем. Хіба може дитина стільки витримати?».
Але насправді в романі Лінь Дайю не була ангелом. Вона могла бути дріб’язковою та жорстокою. Могла скиглити, верещати й плакати, а ще бути безжалісною та байдужою. Інші персонажі були засліплені її трагедією, так само як і в реальному житті.
Тепер я бачу наскрізь. Лінь Дайю не була головною героїнею; при всій своїй чуттєвості, хворобливості та непереборній пристрасті до юнака, який зрештою одружиться з іншою, вона радше була лиходійкою. Єдина причина її героїзації — надто рання смерть у романі. Цікаво, ким вона стала б, якби не захаркала кров’ю ліжко та не втонула в цій багряній калюжі? Однак це не має значення. На цьому її історія завершилась. Але не моя.
— Лізь назад, — упівголоса муркочу їй. — Повертайся назад у мене й сама зрозумієш.
Раніше мені ніколи не вдавалося торкнутись Лінь Дайю, проте я все одно простягаю свою руку та кладу її на щось схоже на її. Під пальцями не відчуваю плоті. Дивно думати, що колись я ненавиділа її й боялася. Бо тепер відчуваю щось інше. І вона теж. Лінь Дайю перестає плакати й підводить на мене свої оченята, мов маленькі півмісяці.
— Я так добре про тебе дбала, — промовляє вона до мене. Її кашель повертається, він розкочується тілом легкими хвилями. — Нам ніколи не можна розлучатися.
— Знаю. Лізь назад усередину й дозволь тепер мені про тебе подбати.
Так ми сидимо довго — Лінь Дайю і я, — і з кожним подихом я відчуваю ще більше впевненості у своєму рішенні й дедалі менше боюся. Коли сонце починає повільно випливати з-за горизонту і світло просочується крізь вікна й попід дверима, освітлюючи кутки моєї комірчини, Лінь Дайю зрушує з місця.
Я розкриваю для неї рота. Вона підіймає ногу й суне її мені в горло.
— Я дуже втомилася, — капризно каже вона, її голос хрипить від кашлю. А потім Лінь Дайю зникає в моєму горлі. Я відчуваю, як вона оселяється десь глибоко в мені. Закриваю рота та сподіваюся, що биття мого серця зможе її заколисати.
Лінь Дайю мала слушність: раніше мене це не хвилювало. Це не був мій дім. Серед усього світу речей єдине, чого я будь-коли хотіла, це повернутися додому до бабусі та знайти батьків.
Егоїстка. Так назвав мене Нельсон.
Що мені зараз сказали б мої батьки? Твої наміри та вчинки мають завжди збігатися, Дайю. Я волію бути виразною, впевненою та чіткою, мої лінії — чорні, як чорнило, мої кути — гострі й акуратні. Хочу бути тією, ким можу пишатися. Не коритися долі, а жити життям, яке є результатом власного вибору. Ось ким я хочу бути: ідеальною лінією.
Мені кортить кричати на весь світ: «Я — Дайю, дочка двох героїв!». Протягом останніх трьох років я, мов те пальто, вдягала на себе чужі особистості — Фен, Піоні, Джейкоб Лі, — й шукала ту, яка від самого початку була в мені; ту, ім’я якій дали мої батьки.
Сваллов знала. Від самого початку знала, хто вона, й уміла захищати інших. Я знову згадую її ім’я — ієрогліфи, які сидять зверху на вогні, — і втретє переосмислюю його значення. Вогонь, що палає яскравіше за все, що здатен тільки рости й рости — освітлювати шлях іншим, випалювати хвороби, перетворювати пітьму на золото. Ось якою була Сваллов.
Пальцем на стегні я починаю малювати два ієрогліфи. І тільки коли завершую, то розумію, що ніколи раніше не намагалася написати їх разом.
Дайю, 黛玉. «Дай» — «чорний», «ю» — «нефрит». Ієрогліф для слова «чорний» я вже малювала раніше, ув’язнена в тій кімнаті у Джифу. Тоді я ніколи не замислювалася, що цей ієрогліф також є й частиною мого імені. Ті самі «рот» і «земля» сидять зверху на «вогні». Тому самому «вогні», який можна знайти в імені Сваллов. Далі — «ю». «Імператор» з рискою всередині. Моє ім’я створено з вогню, землі та імператорів. Я — дорогоцінний шматок нефриту, темна смужка величі. Ієрогліфи мого імені впікаються тавром у моє стегно. Я запитую себе, чи можу бути гідною свого імені. Не імені Лінь Дайю, а власного.
Відповідь дуже проста.