Відповідь дуже проста.
Частина ІV
ПІРС, АЙДАХО
Осінь, 1885 рік
1
Коли Нельсон відчиняє двері, єдине, що він здатен вимовити, це:
— О...
— Привіт, — кажу я.
Час уранішній, сонце щойно увінчало горизонт. Позіх нависає над нами, щоб прорватися назовні.
— Ти досі тут, — констатує він, але у фразі криється запитання.
— Можна зайти?
Після нашої останньої розмови йому варто було б зачинити перед моїм носом двері та лишити мене вічно чекати в коридорі. Проте він цього не робить, бо він — Нельсон, а Нельсон — хороший. Тому відчиняє двері ширше, і я прослизаю всередину, підмітивши про себе мізерну відстань між його грудьми та моїм плечем. Усюди акуратними кипами лежать газети, посібники з юриспруденції, завширшки з моє стегно, та аркуші з Нельсоновими каракулями. Він таки не полишив свого наміру подати до суду на Рок-Спрінгс.
— Я думав, ти вже поїхав, — каже він.
Я уявляю собі, як Вільям їде в потягу до Сан-Франциско, а поруч із ним — порожнє місце.
— Я вирішив залишитися.
— А Вільям знає?
— Написав йому сьогодні вранці. Та він і сам зрозуміє, коли я не з’явлюся на зустріч у Бойсе.
Язики полум’я в каміні миготять і похльоскують, як тигрячі хвости. Очі Нельсона червоні. Мені спадає на думку, що він, мабуть, не спав уже кілька днів. Я хочу проникнути в нього всередину і запалити все, що згасло, прагну знову вдихнути тепло в його тіло. Лише полум’я з каміна тут недостатньо.
— Ти мав слушність, — хриплю я.
— Щодо чого?
— Я був егоїстом.
— Мені не слід було цього казати, — він відводить погляд.
— Ні, слід, — кажу я. — Ти просто сказав правду. Я був егоїстом.
— А як же твій дім?
— Дім почекає, — відповідаю йому. — Я хочу допомогти боротися. Сам ти не впораєшся.
І тут він повертається до мене. Я з подивом бачу співчуття на його обличчі. Але не до нього самого й не до шахтарів із Рок-Спрінгс. А до мене й до жертви, на яку, як він знає, мені довелося піти, щоб зараз бути тут. Мені несила зустрітися з ним поглядом, але завдяки його відвертості я ще більше утверджуюсь у своєму рішенні залишитися.
— Нам потрібен адвокат, — каже Нельсон за хвилину. — Я написав усім, кого зміг відшукати тут і у Вайомінгу. Ніхто не візьметься за нашу справу. Тож вона може померти ще до початку.
— А як щодо «Шести компаній»? Можна написати їм і попросити про допомогу. Ми зробимо це китайською, змусимо їх по-справжньому слухати.
Нельсон присоромлено опускає очі.
— Я не знаю як, — промовляє він.
— Зате я знаю, — кажу не замислюючись. Ще одну правду, яку приховувала роками, розкрито за лічені секунди. Однак я вже не боюся відвертості. — У мене чудовий почерк. Навчався в майстра каліграфії.
Почувши це, він сміється.
— Що? — я стаю в оборону. — Ти не віриш мені?
— Хіба я можу? Джейкобе, ти що, забув? Коли я ще тебе навіть не знав, то сказав, що в тебе руки митця.
Ми негайно беремося за справу, прямо тут, у Нельсоновій кімнаті. Нельсон стоїть, а я сиджу за столом, звільненим від книжок і паперів. У моїй руці перова ручка. Не така важка, як пензлик. Це зовсім інше відчуття, ніж коли сидиш на колінах перед безкраїм простором сувою, та все ж я відчуваю піднесення, яке може прийти тільки разом зі зціленням тіла.
— Місто обіцяє захищати своїх жителів, а це означає всіх без винятку, а не лише деяких, — цитує Нельсон. Доки ми були нарізно, він перерив газети й державні архіви в пошуках записів про шахтарські містечка в Айдахо, Орегоні та Вайомінгу з численними китайськими громадами. Він виявив випадки насилля проти китайців за попередні двадцять років, деякі з яких завершилися судовими позовами проти кривдників.
Дія з необережності... насильницька етнічна чистка... знищення, пошкодження або втрата майна... жорстокі масові заворушення... прецедент, прецедент, прецедент...
Я пишу. Вода. Кінь. Гора. Зуб. Ієрогліфи, які було відсунуто вбік, запхано на полиці далеко за межі досяжності, тепер повертаються до мене. Ліс. Око. Трава. Птах. Ієрогліфи юрмляться під кінчиком пера та нетерпляче чекають, коли їх напишуть. Я не знаю, як написати деякі слова китайською, тож для передачі простих із них пробую поєднувати ієрогліфи, довірившись своєму серцю, як навчав мене майстер Ван. А інші Нельсон по літерах диктує мені англійською. Рука рухається швидко, м’язова пам’ять спрацьовує без вагань. Я уявляю собі богиню Нюву з роману про Лінь Дайю. Кожен зроблений мною штрих — це залатування самої себе, як небозводу.