— П’ять, чотири, — рахує Лум.
Ми повертаємось у крамницю й гучно перешіптуємося, немов діти, які сподіваються, що їх спіймають.
— Три, — каже Лум.
Нельсон щипає мене за руку, я жартома відважую йому стусана у відповідь.
— Два, — всім тілом промовляє Лум. Нам підстрибує та сплескує руками прямо під підборіддям.
— Один.
Вибух, а за ним — оплеск. Феєрверки палахкотять і потріскують, а потім вибухають оглушливим хлопанням. Кожен з них — це крихітна зірка, яка розпукується і злітає ввись, щоб приєднатися до Чан’е на місяці. Нам ойкає й кидається запалити ще один феєрверк, а потім — ще один, аж поки вся вулиця, весь світ наповнюється їхнім бахканням. А якщо ми когось розбудимо? Начхати.
Я дивлюся на Нельсона. Він усміхається так, ніби його ніхто не бачить; усмішка розкута й невагома. Повіки розслаблені, обважнілі від вина.
— Розслабся, Джейкобе, — промовляє він, помітивши мій погляд, і я усвідомлюю, що навіть у мить найвищого щастя, навіть знаючи, що Джаспер мертвий, я й досі напружена, бо звикла бути такою, відколи мене на гарбі відправили у Джифу. Але Нельсону нічого з того не відомо. Він знає лише хлопця, якого бачить перед собою. Тож покидає мене й біжить до феєрверків, стрибає навколо них і радіє, шалено розмахуючи руками, ніби може спіймати вітер і полетіти. Лум, якого так рідко захоплює гра на публіку, приєднується до нього, підійнявши обличчя до неба. Нам і далі підпалює та кидає феєрверки. Я спостерігаю за ними трьома з крамниці, а потім усміхаюся так само, як це робив Нельсон.
— Ходи сюди, Джейкобе, — кричить Лум. Проти спалахів феєрверків здається, що його вмочили в оранжеву фарбу. Я виходжу на вулицю, щоб приєднатися до них. Нельсон хапає мене за руку і трясе її. Я дозволяю йому й усміхаюся. Наш лист невдовзі надійде до «Шести компаній», тож сьогодні ввечері ми дозволяємо собі почуватися непереможними. Він задирає голову до неба й завиває. Те саме роблю і я, заплющивши очі й посилаючи голос кудись подалі від себе, бажаючи випустити на волю все, що всередині. Кожну мить, коли я була наляканою, нікчемною чи побитою. Можливо, навіть випустити саму Лінь Дайю. Я відпускаю це все та вірю, що натомість прийде щось інше.
Коли ми тієї ночі лягаємо спати — Нельсону, який випив зайвого й не може дійти додому, Нам приносить килимок, — наші шлунки набиті, як ніколи за попередні місяці. Нам і Лум спотикаються та плентаються у свою кімнату, не спроможні спершу навіть ноги помити. Нельсон умощується біля сушеної хурми, а я спостерігаю з коридору. Навіть у темряві він відчуває на собі мій погляд.
— Я радий, що ти приїхав сюди, Джейкобе, — промовляє він. — І радий, що ти досі тут.
Я стільки всього хочу йому сказати, але мовчу. Лише чекаю, доки він умоститься під ковдрою, перш ніж самій повернутись у ліжко. Феєрверки не перестають витанцьовувати, навіть коли я заплющую очі.
3
Спершу я чую стукіт.
На мить мені здається, що я проспала. Крамниця, певно, вже відчинена. Та потім я чую, що Нам і Лум метушливо розмовляють у своїй кімнаті, й розумію, що вони самі щойно прокинулися.
Я натягую штани, насилу залізаю в сорочку. Перевіряю, що мої груди досі обмотані й пласкі. Коли виходжу в коридор, Нам і Лум уже біжать попереду мене.
Стукіт триває, тепер уже гучніший.
Нам запитує Нельсона, що це таке. У відповідь Нельсон спросоння щось мляво бурмоче йому з підлоги. Потім я чую, як відчиняються вхідні двері. Інший, глибший голос приєднується до ґвалту. Я вже чула його раніше. Нам і Лум замовкають, а потім одразу починають кричати. Я намагаюся вловити голос Нельсона, але марно. Тож виходжу з коридору на ранкове світло.
Нельсон, Нам і Лум скупчилися біля дверей. Глибокий голос належить шерифу Бейтсу, якого я не бачила від часу його першого візиту в крамницю після протестів. Він має такий вигляд, наче вже кілька годин на ногах.
Я намагаюся підійти ближче, але спотикаюсь і спираюся на полицю. Шум лякає шерифа Бейтса, його рука різко рухається до тіла. Він дістає чорний блискучий предмет, у якому я впізнаю пістолет. Я чую, як щось клацає, і Нельсон робить різкий вдих.
— На підлогу! — кричить шериф і направляє пістолет на мене.
Нам і Лум замовкають і підіймають руки до стелі. Нельсон першим опускається вниз, притулившись грудьми до підлоги. Нам і Лум повторюють те саме. Я залишаюся стояти, бо не розумію, що відбувається й чому шериф Бейтс тримає мене під прицілом.
— Я сказав, на кляту підлогу!
— Джейкобе, — промовляє Нельсон.
Немає часу з’ясовувати. Я роблю так, як інші, й опускаюся вниз. Дерев’яна підлога холодна. Минулої ночі, сп’янілі та втомлені, ми забули попоратися біля пічки.