Нам першим підходить ближче до чоловіка.
— Справді, — промовляє він добрим і підбадьорливим голосом. — Хто ти такий?
Чоловік не звик до такої уваги. А може, просто не хоче. Він відступає назад, широко розплющує очі й хитає головою.
— Ти можеш поговорити з нами, — лагідно каже Нельсон. — Хто ти? Чому тебе сюди привезли?
Чоловік знову жестикулює та показує на свій рот. Я дивлюся, як його пальці кружляють знову й знову, і тоді усвідомлюю, чому він не говорить.
— Він німий, — кажу їм, а далі звертаюся до чоловіка. — Ти не можеш говорити, навіть якби хотів, так?
Чоловік жалібно дивиться на нас, а потім відкриває рота. Замість язика звивається хробак з рябою плоттю. Без голови. Нам відступає назад і хапається за Лума. Я втикаюсь у своє плече, щоб не знудило.
Тільки Нельсонові, здається, нічого. Він кладе руку чоловікові на плече.
— Це вони з тобою зробили?
Чоловік заперечно хитає головою й заламує руки. Він показує на свій рот, а потім знову хитає головою. Далі вказує на око, яке вкривається багрянцем, і на те місце, де стояли охоронці.
— Певно, це був хтось інший, — кажу я та ковтаю жовч. — Але синці. Вони свіжі.
Чоловік ствердно киває. Він підіймає палець і починає щось виводити ним у повітрі.
— Він хоче щось написати, — припускає Нам.
— Не можу розібрати, — каже Лум.
Я підходжу до чоловіка й беру його за руку. Він дивиться на мене так, ніби я штрикнула його.
— Ось, — простягаю йому долоню. — Пиши тут.
Він вагається, але потім розправляє пальця. Ніготь загострений на кінці. На моїй долоні він малює ієрогліф, зрозуміти який мені не потрібно багато часу.
— Друзі, це Джов, — промовляю я, а сама намагаюся придушити жаль до ієрогліфа його імені, 周, який містить у собі широко розкритий рот.
Хоч і маленька, зате важлива перемога. Ми по черзі тиснемо йому руки, а коли Нам знову набирається сміливості, то навіть зазирає Джову в рота та називає трави з нашої крамниці, ніби щось здатне відростити відрізаний язик. Однак радість відкриття швидко минає. Невдовзі ми всі розходимося по камері, щоб знайти власний куточок, де можна постояти, посидіти, притиснути ноги до грудей і поплакати, уткнувшись у коліна.
5
Коли я дізналася про долю батьків, то не могла припинити думати про останні дні їхнього життя. Уявляла темряву їхньої в’язниці, намагалася відчути страх у їхніх животах. «Якби ж я могла потрапити до них туди, — думала, — це було б максимально схоже на наше возз’єднання. Там хоча б в останні хвилини їхнього життя я теж була б разом з ними».
А тепер мені не потрібно гадати. Їхня темрява — це моя темрява, їхній страх так міцно сидить у моїх грудях, що зрештою я можу назвати його своїм. Ось воно, возз’єднання, якого я прагнула весь цей час, однак воно зовсім не солодке. «Що не так, Дайю? — запитую я себе. — Ти побувала в стількох халепах. Тоді ти не була такою наляканою, як зараз».
«Але тепер усе інакше, — сперечаюся. — Ти надто багато витерпіла, щоб зазнати такого кінця. Зараз як ніколи важливо вижити».
Я не боюся смерті. Я боюся втратити життя.
Мій голос безцільно лине крізь темряву.
— Нам потрібен план, — каже він.
Ми дізналися від охоронців, що слухання відбудеться завтра вранці.
— Що буде на цьому слуханні? — питаю я Нельсона. — Чи зможемо ми відстояти свою справу, захиститися? Чи зможуть наші постійні покупці підтвердити нашу хорошу репутацію? Слухання означає, що нас хтось слухатиме. Хто? Цей хтось вирішить нашу долю?
— Добре було б підготуватися, — відповідає Нельсон. — Однак я не покладав би великих надій. Пам’ятаєш, що розповідав Вільям? У Каліфорнії китайцям не дали змоги навіть свідчити на власних судових засіданнях.
— Але слухання — це ще не суд, — протестую я. І нагадую йому добре відому мені істину: — Ми повинні тренуватись і готуватися, попри будь-що. Коли у світі більше нічого не залишається, є хоча б це.
Разом ми прокручуємо той день. Нам і Лум раніше зачинили крамницю з нагоди Свята середини осені. Чи помітили ми того дня щось незвичне у «Фостерз ґудз»? У магазин, де був нині вже померлий за таємничих обставин власник, приходили його звичайні покупці. Жоден з них не викликав підозри.
— Ми весь день були в крамниці, — зауважує Лум. — Як ми могли його вбити? Для такого звинувачення мають бути свідки.