6
Уранці охоронці запихають нас у бричку, що чекає внизу. Ми виходимо, як і зайшли, — одне за одним зі зв’язаними руками й зажурені. Сьогодні вранішнє сонце не привітне, а надокучливе. Я заплющую проти нього очі та чекаю, доки дзвін скла стихне в моїй голові. На бричці наші тіла зіштовхуються одне з одним. Ніхто з нас давно вже не їв гарячого. Тож наші щоки однаково позападали.
Під будівлею суду вже зібрався натовп. Одне обличчя я впізнаю відразу: білого чоловіка, який очолював натовп під крамницею; того самого, що вишкіряв зуби. Він щось кричить, але не лише він — кричать усі. Нельсон ніжно й багатозначно штовхає мене, і я відвертаюся до юнака. Його очі говорять мені дивитися на нього, а не на натовп.
А натовп лютий. Лютіший, ніж я коли-небудь бачила. Охоронцям доводиться кричати, щоб він розступився, і навіть тоді він кипить — розлючений звір, ладен от-от усіх нас зжерти. Я хочу вирватися з-під варти й утекти — крізь натовп, у гори, аж до Сан-Франциско й прямісінько на корабель, що перевезе мене через океан назад до бабусі. Проте цього не стається.
Охоронці беруть нас у просторе коло, і ми, підхоплені чи то ними, чи вітром, як єдине ціле, несемося до будівлі суду. Я дозволяю своєму охоронцю підійняти мене так, що ноги відриваються від землі. Я така легка, що йому це не важко. Ми рухаємося все далі й далі вперед, аж доки я не помічаю відчинені двері, крізь які охоронці заводять Нама, Лума, Нельсона і Джова. Я озираюся. Погляд чоловіка з вишкіреними зубами прикутий до мене — обіцянка, що він знайде мене, хай куди я піду. Слідом за своїми друзями я заходжу через двері в будівлю. Потім бачу, як вони зачиняються. Це єдине, що відділяє нас від натовпу, але мені здається, що й цього буде замало.
Не встигаємо ми оговтатися, як відчиняються інші двері, — ті, що ведуть у залу засідань. Невидима сила одне за одним засмоктує нас усередину. Я відчуваю, як мій охоронець знову підіймає мене й несе вперед. Я роблю вдих, щоби заповнити порожню паніку в грудях. І тоді дозволяю засмоктати й себе.
7
Судді Гаскіна я ніколи не бачила, але чула про нього. Це чоловік, чия честь і праведність прославили його на кілька округів. Він посадив п’яницю, який з необережності вбив власну дочку, присоромив грабіжників, які брали силою невдачливих дружин, виніс вирок перехожому, який заночував у готелі й намагався піти не заплативши. Місцеві називають його чесним і справедливим. Однак коли він з’являється у залі засідань і підходить до свого місця — масивного крісла з високою дерев’яною спинкою, схожого на трон, — єдине, що спадає мені на думку, це імператор, такий же блідий і розлючений, як той оскаженілий натовп на вулиці.
У залі засідань уже людно, ряди скрипучих лав заповнили жителі Пірса. Коли ми заходимо, вони повертають до нас свої обличчя й демонструють те, чого я боялася: непохитну віру в нашу провину. Доказів не треба.
Ті, у кому я впізнаю відвідувачів нашої крамниці, уникають мого погляду. Інших я бачила, коли вони проходили повз вітрину. Дехто був серед протестувальників. Усі вони готові побачити, як нас не стане.
— Вузькоокі виродки, — гарчить хтось, коли ми проходимо повз.
— Нехристи, — вслід за ним вигукує інший.
— Чорнороті!
Вони називають нас язичниками й сатаністами. Називають істотами.
— Тихо! — кричить суддя Гаскін. — Я вимагаю порядку!
Натовп вщухає. Нас підводять до п’яти стільців навпроти судді. Вони на вигляд такі хирляві, що здається, дерево розчахнеться лише від хибної думки.
— Ви п’ятеро тут, — оголошує суддя Гаскін, коли ми сідаємо, — через підозру в убивстві Деніела М. Фостера, власника магазину «Фостерз ґудз». Будь ласка, представтеся суду.
Ми по черзі називаємо свої імена: Лі Кі Нам. Леслі Лум. Нельсон Вон. Джейкоб Лі. Знайомі склади звучать непрохано в цій холодній залі, заповненій незнайомцями.
— А це Джов, — кажу я. — Він не розмовляє.
Хтось із присутніх глузливо гигикнув. Суддя плескає в долоні, закликаючи до тиші.
— Це слухання не має на меті вирішити вашу долю, — промовляє суддя. — Воно покликане з’ясувати, чи є достатньо доказів, щоб дати хід вашій справі в суді. Якщо так, вас перевезуть до сусіднього округу Мюррей, де ви чекатимете на судовий розгляд.
Спалах надії. Є процес, тобто шанс, що нашу справу можуть закрити. «Будь ласка, — повторюю подумки, — нехай доказів не знайдуть. Як їх узагалі можуть знайти, якщо вони відсутні від самого початку?».
— Я хотів би викликати першого свідка для надання показань, — гаркає суддя. — Міс Гармоні Браун.