Позаду того місця, де сидить суддя, відчиняються двері, і в залу засідання заходить жінка, якої я раніше ніколи не бачила. Вона підходить до невеличкої трибуни поруч із суддею. Судячи з рук, якими вона притискає до ребер свій капелюх, розумію, що вона тремтить.
— Міс Браун, — викрикує суддя, — це ви виявили тіло бідолашного містера Фостера?
— Так, — відповідає жінка. Здається, вона ось-ось заплаче.
— Чи можете ви описати, що саме побачили? Не поспішайте. Я розумію, видовище було гнітючим.
Очі жінки розширюються — здається, вона воліла б зробити що завгодно, крім цього. Жінка дивиться в натовп і шукає підтримки. Позаду мене хтось підбадьорливо кашляє.
— Я пішла у «Фостерз ґудз» дещо купити, — нарешті промовляє вона. — Однак коли прийшла туди, то побачила, що двері в магазин зламано.
Суддя скеровує її:
— Що сталося потім?
Міс Гармоні Браун жалібно схлипує й веде далі.
— Коли я зайшла всередину, — каже вона, — то відчула неприємний запах. Сморід, від якого в животі все перевернулося.
— Ви можете його описати?
Вона здригається.
— Запах м’яса, яке дуже довго пролежало на спеці. Надто довго.
— Що далі? — запитує суддя.
— Я злякалася, — каже Гармоні Браун. — Була вже майже готовою негайно піти звідти. Та перш ніж зробити це, побачила кисть, саму по собі, відірвану від руки. На пальцях уже кишіли черви. Я пройшла трохи далі й побачила…
Вона похитнулася й підняла руку, щоб приховати схлипування.
— Побачили що? — заохочує суддя.
— Там був він, — тіло жінки здригається від спогаду. — Містер Фостер лежав на підлозі, розрубаний на шматки.
— Міс Браун, у магазині був ще хтось? Щось здавалося незвичним?
— Ні, — відповідає вона. — Окрім містера Фостера на підлозі. Я одним оком глянула на нього й вибігла з магазину прямісінько до шерифа Бейтса.
Свідчення завершено, її тіло зминається. Підбігає охоронець, щоб спіймати її, перш ніж вона впаде. Публіка скрикує від співчуття. Суддя Гаскін плескає в долоні.
— Міс Браун, — промовляє він, — ви проявили велику сміливість. Ми вдячні вам за ваші сьогоднішні свідчення.
Охоронець допомагає їй вийти із зали.
Я повертаюся до Нельсона, який сидить праворуч мене. Міс Гармоні Браун насправді не бачила, що саме сталося. Якщо це було доказом, то я почала відчувати надію. Однак Нельсон не відповідає на мій погляд. Його очі дивляться вперед, брови напружені.
У залу повертається голос судді Гаскіна, і шепотіння вщухає.
— Я хотів би викликати наступного свідка для надання показань, — промовляє він. — Містера Лона Сірса.
Двері позаду судді відчиняються. Я впізнаю цього Лона Сірса, п’яного в’язня, якого посеред ночі кинули в нашу камеру. Тільки цього разу він цілком бадьорий, наче ніколи в житті не пив ані краплі алкоголю. Його довге чорне волосся акуратно зібране ззаду, а фарба зникла з обличчя. Рожево-кремова шкіра сяє при денному світлі. Я відчуваю, як поруч зі мною випрямився Нельсон.
— Сер, ви могли б представитися суду? — просить суддя.
— Сірс, — відповідає чоловік. — Лон Сірс.
Краєм ока я бачу, як Нам і Лум роззираються по судовій залі, немов злякані пташки. Краще б вони припинили вертітися — відблиски світла легко чіпляються за чорне волосся та привертають увагу до їхнього занепокоєння. Цікаво, чи бачать це інші в залі засідань? Чи розцінять вони це як ознаку провини?
— Можете розповісти нам усе, що ви знаєте, містере Сірс?
Чоловік зиркає на нас і вишкіряється, ніби ми маємо бути в курсі, в чому тут жарт. Але я й досі не розумію.
— Днями я отримав телеграму від шерифа Бейтса, — каже чоловік. — Він спитав, чи можу я приїхати в Пірс задля участі в невеличкому проєкті. Сказав, що в нього є п’ятеро підозрюваних у вбивстві і що йому потрібно, щоб я допоміг з перекладом. Бачите, Ваша честь, я вивчив китайську мову в шахтарських поселеннях Воррена. Довелося, коли навколо крякали всі ці кулі. Шериф Бейтс наказав мені перевдягтися п’яним індіанцем. План полягав у тому, щоб я сидів там і слухав, як вони зізнаються.
Я швидко прокручую хронологію подій. Цей Лон Сірс був з нами кілька годин. Про що ми говорили? Важко згадати. Час, проведений у камері, розпливчастий і зжужмлений. Жоден із нас нічого не сказав би, бо жодному не було в чому зізнаватися. Я пильно дивлюся на Лона Сірса, якого тепер ненавиджу, і жадаю, щоб він нічого не вигадав.
— Тож ви так і зробили, — каже суддя Гаскін, ніби хвалить чоловіка. — І що почули?
— Було трохи важко розібрати, — відповідає Сірс, — але вони говорили про запуск феєрверків.