Дув вологий вітер, од річки напливав густий туман, на обличчя сідали дрібненькі краплини. Міст під вагою грузовика злегенька похитувався. Коли дивились на понтон, здавалося, що він пливе і разом з ним пливуть закляклі сапери в зелених шинелях з піднятими комірами. На жердинах тріпотіли невеличкі прапори – давно не бачені біло-червоні прапори.
Янеку згадувалося, мов у тумані: востаннє бачив, коли їх зривали з древок,, шпурляли на бруківку цивільні люди в чоботях з високими халявами і в тірольських капелюхах з перами. Це було за кілька днів до війни, тоді, коли батько, повернувшись із школи, попросив матір дістати з шафи його офіцерський мундир.
Мати, сидячи на стільці, пришивала зірочки – по дві до кожного погона. Запитала: «А як твої учні? Хто їх навчатиме?» Батько відповів: «Молодших уже піхто. Самі вчитимуться, повторюватимуть те, що запам'ятали на уроках. А старші також одягнуть мундири».
Янек долонею витер вологу від імли щоку, змахнув з повіки сльозу.
– Різкий вітер, – сказав він, витираючи долоню об ватянку.
Глянув на Ліду, що сиділа поруч, але обличчя її не бачив: вона саме відвернулася до брезенту й поправляла волосся, Єлень, сидячи по другий бік, потирав свої широченні лапи, аж кості хрустіли.
– Теперечки ми вже й на місці. Теперечки ми там, де треба.
Ні, вони ще не були на місці. Минули ще одне село, в'їхали в ліс і лише тут, серед наметів, зупинилися.
– Вилазьте, далі поїзд не йде! – гукнув з кабіни шофер.
Зіскакуючи на землю, вони читали транспарант, що висів між двома соснами біля входу до табору. Це було нелегко, бо вони бачили його з другого боку й читали слова справа наліво, по окладах: «Привіт вчорашньому вигнанцеві, а нині воїну!»
Біля двох сосен, які правили за браму, стояв вартовий з гвинтівкою на ремені. Прибулі обступили його тісним колом, уважно оглядали від черевиків і обмоток, від шинелі й ґудзиків – неабияких, а металевих, з гербом, – до чотирикутного польового кашкета з прошитим козирком і потемнілим орлом. Орел був не такий, як колись – незграбний, широкоплечий, але видно, що польський.
– Та що ви тут дивитесь, люди! – оборонявся вартовий. – Солдата не бачили? Ідіть обідати, а то «купці» приїдуть і заберуть вас, не встигнете й попоїсти…
Вони послухалися, пішли на кухню і скоро впевнилися, що вартовий мав рацію – тільки-но встигли з'їсти супу (звичайно, пшоняного, але з м'ясом), як приїхав грузовик і з нього вийшов молодий хлопець з дуже суворим виразом обличчя. Якби не зірки на погонах, то й не знали б, що то офіцер.
– Громадяни солдати, хто хоче в танкісти?
Потім він сів за столом у наметі, а вони, новоприбулі, по одному заходили всередину, стягували куртки й, сорочки, щоб їх оглянув лікар, чи можна їх записати в танкісти.
Янек трохи загаявся на кухні – не одразу пощастило переконати кухаря, що Шарик теж служитиме в армії. Коли хлопець підійшов до намету, Єлень уже виходив звідти з розпатланою чуприною, веселий, у розстебнутій ватянці.
– Янеку, ходи мерщій. Мене вже записали, а й ти ж у танкісти!
– Я хотів би разом з тобою, але не знаю. Піду туди, куди пошлють.
– Не жди, поки тебе пошлють. Сам вирішуй, так €уде найкраще. Я вже записався. Питають мене, чого сюди йду, то я кажу, що був танкістом. Питають де, то я кажу: в німців. Силою взяли. Питають, що далі було, ну то я кажу: «Зв'язав я свою німчуру й танком на другий бік, до руських». Вони кажуть: «Їх же було четверо, а ти один. Як ти справився?» То я взяв за руку того, що писав, того, що питав, та ще лікаря й двох сестер у білих фартухах, стиснув їх усіх, аж поки не попросили відпустити. Сказали, що буде танкова бригада. Бригада імені Героїв Вестерплятте.
Янек зблід, схопив Єленя за руку й спитав:
– Що ти кажеш?
– Те, що чуєш, – імені Героїв Вестерплятте. Це ті, що в Гданську перші захищалися, хіба не знаєш, Янеку… Ти куди?
Але Янек уже влетів до присінка намету. Вартовий притримав його за плече:
– Зажди, там дівка.
Вийшла Ліда, весело всміхнулась і, минаючи Яшш, кинула:
– Прийняли. їм радистки потрібні.
Янек зайшов усередину. Лікар кивнув на нього й відразу забурчав:
– Швидше роздягайся, хлопче. Нам ніколи. Оглянув, приставив трубку до грудей, запитав, чи здоровий.
– Здоровий.
– Підійдіть сюди, – стомленим голосом сказав хорунжий. – Ім'я?
– Ян.
– Прізвище?
– Кос.
– Відкіля родом?
– З Гданська.
– А тепер звідки?
– Приморський край.
– Далеко тебе занесло. Рік народження?