– 1926.
– Документи,
Янек подав своє посвідчення, в якому було сказано, що такий-то полював на схилах Кедрової гори й за три сезони здав стільки-то хутра, виконуючи норму на стільки-то процентів.
– Тут не написано, коли ти народився. То якого року?
– Я ж сказав.
– Дуриш. У мене теж є очі. У нас, хлопче, важка служба, підеш в іншу частину.
В цю мить брезентовий край намету піднявся, показалася спочатку кошлата морда, очі, а потім Шарик і зовсім заліз усередину й сів біля ноги свого хазяїна.
– А це що таке? Що цей пес тут робить? Твій?
– Мій.
– Ну от. Танкова бригада – це тобі не звіринець. Можеш іти.
Янек вийшов. І одразу ж повернув за намет, щоб не відповідати на запитання товаришів. Похнюпивши голову, ходив сюди-туди. Шарик зрозумів, що тут щось не так, вибіг уперед, повернув, почав підстрибувати, запрошуючи погратися, Помітивши, що хазяїнові не до того, він лизнув йому руку й, підібгавши хвоста, тихо почвалав за ним.
Так вони ходили довгенько. Нарешті Янек рвучко повернув і підійшов прямо до невисокого кремезного шофера, що сидів на приступці грузовика.
– Добрий день.
– Привіт, – водій козирнув не підводячись; хай цей хлопчисько знає, що він уже бувалий солдат. – Віхура.
– Що ви, ледь-ледь повіває, – здивувався Янек.
– Я – Віхура. Таке прізвище. А ти?
– Дрозд. Кос.
– Які коси, де? – віддячив йому шофер, поглядаючи на дерева.
– Я – Кос. Таке прізвище. А того хорунжого, що "приймає"?
– Навіть не знаю. Звуть його Зенек, – недбало кинув, аби не пояснювати, що сам він тільки позавчора прибув у бригаду й ще не встиг довідатись.
– Гарна в тебе машина.
– Гарна. А це твій пес?
– Мій. Якщо любиш собак, то можеш його погладити, не вкусить. Сядь, Шарику.
Собака послухався і – правда, знехотя – дозволив тягати себе за вуха. Повертаючи морду, стежив, куди пішов його хазяїн.
А Янек тим часом постукав рукою по крилах, заглянув під капот мотора, погладив випукле скло фар. Затримався на хвильку з другого боку, біля задніх коліс і, обійшовши навколо грузовика, вернувся до водія.
– Гарна машина і в доброму стані. Де ти навчився водити?
– Дядько їздив на таксі у Варшаві й мені часом дозволяв проїхати по подвір'ю. В Казахстані про мене казали: Віхура – король автомобільних доріг.
– У Казахстані?
– Так. Гарний у тебе собака. їдеш з нами?
– Їду, тільки трохи пізніше.
Хорунжий Зенек вийшов з намету, прочитав прізвища і наказав вишикуватися. Першого разу не дуже добре вийшло, отож він звелів розійтися, а тоді ще раз скомандував: «У дві шеренги шикуйся!» і «Струнко!» Потім наказав сідати в машину.
Янек із-за дерева бачив, що Єлень поглядом шукає його, і Ліда подивилася навколо, але він залишився на місці. Незручно було пояснювати, що йому не повірили, як ішлося про рік народження. Але ніяких претензій у нього не було – адже сам Янек найкраще знав, що додав собі два роки.
Тим часом хорунжий і шофер сіли в кабіну. Хуркнув стартер, але мотор не завівся. Сидячи за деревом, Янек грався з Шариком, а той радів, що його хазяїн повеселішав, білими, гострими зубами хапав хлопця за пальці. Стартер захурчав удруге, втретє, хорунжий щось сказав шоферові, той буркнув «зараз» і, вистрибнувши з кабіни, почав поратися під капотом, побризкуючи ключами.
– Нова машина, що з нею таке? – запитав офіцер.
– Хтозна. Все гаразд, зараз поїдемо.
– Не так-то й зараз, – тихо мовив Янек і ляпнув собаку по морді: Шарик, поклавши йому лапи на плечі, намагався лизнути язиком в обличчя.
Хорунжий вийшов з кабіни, а молоді солдати танкової бригади, одягнені ще в своє цивільне лахміття, повилазили з кузова.
– Може, хто ручкою покрутить?
– Дай сюди, – сказав Єлень.
Янек виглянув із-за дерева й дивився, як його новий товариш, ставши перед капотом, рвонув ручку й потім довго крутив, мов катеринку, так що вся машина здригалася.
– Досить, – зупинив його шофер. – От, дідько візьми, паскудний ящик!
Янек звівся, підійшов ближче й мовив до Віхури:
– Гарна машина, тільки треба знати, як заводити.
– Одчепись, – буркнув король казахстанських доріг.
– Я б полагодив, – звернувся Кое до офіцера, але, не дочекавшись відповіді, знову разом із собакою відійшов під дерево.
Минуло ще хвилин з десять, а машина й далі стовбичила посеред галявини.
Лікар вийшов з намету.
– Коли б це була людина, то я, може, допоміг би: аспірин або рицина…
Хорунжий, заклавши руки за спину, нервово походжав і поглядав на годинник.
– Уже півгодини, як ми тут стоїмо, пішки дійшли б.
Віхура, втративши надію, сів на траву, сперся ліктями в коліна й замасленими руками вхопився за голову.