– Ти людина, у тебе є свій розум. І запам'ятай, як прийдуть дивитися, коли я кидатиму в казан, то ані слова, бо це тобі боком вилізе. – Він намазав консерви на вже нарізаний буханець і примірявся ножем, якої товщини шматок одкраяти.
Янек ступив крок уперед.
– Облиш.
– Ах ти шмаркач! – Кухар аж почервонів од люті: – Перестань мудрувати. Сам же носив собаці кістки й м'ясо.
– Ви дали.
– Дивіться «а нього! Я собаці давав чи ти? – Він уже підносив до рота хліб з консервами.
– Облиш, – повторив Кос.
– Ось я тобі як дам! – Кухар відклав хліб, простяг назад руку, щоб узяти ополоник, великий, як миска, прикріплений до метрового держака.
Єлень, почувши крик, визирнув із-за брезенту.
– Ви мене кликали, пане капрал?
Янек узяв із столу порожню консервну бляшанку й, повернувши її до Густліка, показав вирізане дно. Лободзький підняв руку, хотів схопити Коса, але Єлень двома стрибками опинився поміж ними.
– Забери руку, паскудо! – сказав грізно.
Кухар, побачивши у Густліка сокиру, відскочив, спіткнувся, зачепив ногою за край лави і з розмаху сів у казан з картоплею.
– Сто чортів! Ось я вас… – і обірвав, ошелешено втупившись десь понад головами солдатів, у бік брезенту.
Стежачи за його поглядом, Ян і Густлік побачили присадкуватого чоловіка в зеленому польовому кашкеті, з-під якого вибивалося чорне, кучеряве волосся. З ляком помітили в нього на погонах срібну генеральську змійку й гаптовану зірку.
– Вилазьте з цього казана. Що тут діється! Хто посадив кухаря в воду? А вам, солдате, навіщо сокира?
Єлень тільки тепер помітив, що в правій руці він стискає топорище, і зрозумів, чого кухар так налякався. Але це не збентежило його; він поклав сокиру на стіл, ступив півкроку вперед і одним духом відрапортував:
– Рядовий Єлень. Доповідаю, пане генерал, що сам упав у картоплю. Сам кухар, пане генерал.
Нарешті кухар виліз і, обтрусивши рукою воду з штанів, поскаржився:
– Вони на мене напали, громадянине генерал.
– Перший день в армії і одразу на гауптвахту. Як ви сміли підняти руку на капрала?
– Капрал, а сало жер, – заявив Єлень.
– Яке сало?
– Сало чи солонину. Ну, ось консерви, пане генерал. Замість того, щоб у казан, він сам їх жер, – показав рукою на перевернуту порожню бляшанку.
– Як це було? – звернувся генерал до кухаря.
– Цей хлопчак виносив собаці кістки…
– Я питаю, хто з'їв консерви? – Почекавши з хвилину і не діждавшись відповіді, генерал крикнув: – Черговий!
Од сусідньої землянки прибіг солдат з автоматом.
– Заберіть його. Скажіть командирові, щоб посадив його на десять днів суворого арешту.
Кухар хотів ще щось сказати, але передумав і рушив попереду вартового, на ходу знімаючи пояс.
– А з вами я ще теж поговорю, – грізно мовив командир бригади. – Кухаря нема, а люди повинні їсти, Ви зможете доварити?
– Дамо собі раду, – відповів Єлень.
Генерал пішов, а Янек і Єлень залишилися самі й узялися до роботи. Зрештою, нічого складного тут не було. Помили картоплю, потім пополоскали її, вкинули в казан і почали підкладати топливо у вогонь.
Бачили, як біля землянок сновигали солдати, як змінювались вартові, чули приглушену пісню, що, здавалося, линула з-під землі, але кухня стояла збоку і до них ніхто не заглядав. Допіру надвечір, коли поміж деревами почало сутеніти, а в казані вже закипіла вода, до кухні так само несподівано, як і раніше, прийшов генерал.
– Буде що їсти?
– Буде, – мовив Єлень, а Янек мовчки кивнув головою.
– То що там було з собакою? І хто виносив йому кістки?
Янек розповів.
– Я б посадив цього дворнягу разом з капралом, але боюся, що з цього нічого доброго для кухаря не вийшло б… – генерал говорив м'яким, низьким голосом чи то до них, чи, може, сам до себе. – А де ж той злочинець? Певно, втік?
– Шарику, сюди! – гукнув Янек.
Із-за дерев великими стрибками вискочила попеляста вівчарка, щаслива, що, нарешті, їй можна одійти від сосни, бути ближче до свого хазяїна, до ситого запаху м'яса.
– Його звуть Шарик? Ну, не така вже це кулька. Ходи-но сюди, ну, йди. Пробач, що назвав тебе дворнягою.
Собака, побачивши, що чужа людина простягла руку, загарчав, але відчув заспокійливий дотик Янекової руки і враз обірвав.
– Бачу, собачко, що ти не дурний. Умієш розібратися, де чужий, а де свій. А що ти ще вмієш?
Янек і показав, усе те, чого терпляче навчав Муриного сина ще там, де загинула його мати, – на схилах Кедрової гори. Собака ходив слідом біля ноги, залишався по команді ззаду, лягав і повз, приносив кинуту палицю, подавав голос.
– Непогано, непогано, – похвалив генерал, – Це все чи, може, вміє і ще щось?