– Янек! Товаришу лейтенант, я ж його знаю. Це мій товариш. Ми билися з ним, добре билися, аж поки з'ясували, що це війна і його, і моя.
– Гора з горою не сходиться, як то кажуть. А люди… – мовив офіцер і, знову весело засміявшись, додав: – Але я нічого не розумію.
– І я теж, – погодився з ним Єлень.
Янек коротко поясняв, а дотім Саакашвілі повторив те саме докладніше й яскравіше і ще розповів, як його взяли в армію, послали на завод, щоб навчився водити и ремонтувати танки, як, нарешті, зробили таку чудову машину, що, на загальну думку, її можна було довірити тільки водієві-механіку Саакашвілі. А коли побачили, як він їздить на цьому танку, то сказали: «Від Камчатки до Тбілісі ніхто не може так гарно водити танк. Хай наш Григорій їде з цим танком до поляків і покаже їм, що вміє».
– Я з тобою, Григорію, буду в твоєму екіпажі. Не заперечуєш?
– І я теж з вами, – додав Єлень.
– А що про це думає командир машини, вас не цікавить? – втрутився лейтенант. – Я ще не знаю, чи підійдете ви для екіпажу, чи сподобаєтесь мені. Ви повинні показати, що вмієте. Саакашвілі, як він уже сам сказав, – водій першого класу. Покажи їм, Григорію, своє вміння.
– Із шпилькою? Лейтенант кивнув головою.
Механік скочив у машину. За мить він через відкритий люк подав Семену великий іржавий цвях завгрубшки з півпальця і завдовжки як долоня. Лейтенант узяв цвях. Єлень і Кос зацікавлено дивилися яа нього. А лейтенант підійшов до сусідньої сосни й встромив цвях У кору.
– Відійдімо трохи вбік, – звернувся він до своїх нових знайомих. І, обернувшись до танка, гукнув: – Готово! Не забудь повернути башту.
Люк, грюкнувши, закрився. Якусь мить було тихо, потім зашумів стартер і загурчав мотор. Башта, покірна невидимій руці, легко повернулась і спинилася так, що дуло гармати дивилося назад. Мотор загуркотів трохи голосніше, гусениці здригнулися, і танк, набираючи швидкість, рушив прямо на дерево.
– Зламає! – скрикнув Єлень.
Ні, не зламав. Біля самісінької сосни машина загальмувала, стукнула з розгону бронею об цвях і силою тридцяти тонн втиснула його в дерево, мов у масло. Потім заколихалася, рушила назад, чемно відійшла на своє місце й порівнялася з іншими.
Сосна ще тремтіла, з неї сипався сніг і иадали руді голки, але коли Кос і Єлень підійшли близько, то побачили, що кора не пошкоджена, що з неї на п'ять міліметрів виступала іржава головка цвяха.
– Ну як? – спитав лейтенант.
Григорій швидко вискочив з люка й підбіг до них.
– Тигра вбити й шкуру не зіпсувати. Ось як треба їздити! – сяючи од щастя, хвастався Григорій.
– Гарно! Ви ж старі вояки, – шанобливо мовив Єлень.
– Григорій – старий вояк? Він і на фронті не був. Нема ще и року,, як надів форму, – сміявся Семен.
– Але ви, товаришу лейтенант, мабуть, і народилися танкістом? – поцікавився Янек.
– Народилися ми всі синами своїх батьків. Я не кадровий військовий. Пішов у армію, як почалася війна. Я… – лейтенант урвав і знову засміявся своїм заразливим сміхом, мружачи різнобарвні очі. – Гляньте на небо, на хмару… Он та висока, така біда, наче в молоці викупана, і просвітлена сонцем. Знаєте, як вона зветься?
– Cirrostratus. І ще можу вам сказати, що через день, од сили через два, вона принесе нам зміну погоди – буде сніг. Тепер бачите, який з мене танкіст, по хмарах… – Лейтенант на мить замовк, поглядаючи на спантеличених хлопців, а потім додав: – Ну, гаразд, ми показали, що вміємо. Григорій водить танк, я ворожу на хмарах, а ви?
Єлень ще раз уважно оглянув цвях, потім мовчки взяв його пальцями. Рука йому почала ритмічно здригатися – ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч. Під шкірою виступили голубуваті жили. Здавалося, що здригається тільки рука, але за хвилину цвях почав вилазити з дерева і нарешті вискочив зовсім. Тепер Єлень узяв його обома руками і без особливих зусиль зігнув так, що вийшло кільце.
– У нас в Грузії був один такий, що коня брав за гриву й підіймав. У тебе немає родичів у Грузії?
Лейтенант узяв цвях і легенько підкидав його на долоні.
– Хто знає, може, ти й підійшов би нам в екіпаж, а от твій товариш… Ти ще молодий, – звернувся він до Янека. – Тобі краще було б десь при штабі… А в танку важке життя. Це не те, що в полі на тракторі їздити…
Він знову засміявся і додав: – Тобі легше було б тричі в десятку влучити, аніж пристати до нашого екіпажу.
– Згода. А якщо влучу? Завтра ми якраз їдемо на стрільбище. Підете з нами?
– Піду.
– А візьмете?
– Побачимо.
– Товаришу лейтенант! – втрутився Саакашвілі, моргаючи до Коса, – Якщо сказав, слово з уст вилетіло – не ганяйся тепер за ним, як той кіт за горобцем…