Выбрать главу

– В машину!

Все це тривало недовго, але колона вже пішла вперед, і тепер їм треба якось проштовхнутись поміж тягачами, що везуть важкі гармати з довгими дулами. Вони їдуть серед артилеристів – один-єдиний танк – і, може, тому здається їм, що стало вільніше.

Кос поставив кулемет на місце і, смикаючи правою рукою за кудли Шарика, який нудьгував у темному кутку, весь час думає лише про одне: «Я чи не я? От коли б це бачив тато…»

Тільки десь за годину Єлень злегенька штовхає його в спину і, нахилившись, показує рукою, щоб перейшов на другий бік башти, де сидить командир.

Василеве обличчя вкрите курявою, і струмочки лоту прокладають по ній круті стежки. Поручик бере хлопця за плечі, притягує до себе й прямо в вухо каже:

– Я не знаю, чи це ти, чи ні. Розумієш? Не знаю. Бо стріляли по ньому всі. Але важливо, що ти не заплющив очі. Ти мені подобаєшся. Молодець.

Тепер уже Василь не тримає Янека за плечі, він обіймає його, притискує до грудей і цілує в щоку, а потім кричить:

– Обітрись, бо я тебе вимазав.

Тим часом Єлень, що виліз на башту і сидів, метляючи ногами в повітрі, затарабанив по броні й загукав:

– Хлопці, видно річку й міст. Це, мабуть, Буг, правда?

І всі троє лізуть нагору. Річка невелика, звивиста, береги зарослі верболозом і вільшиною.

– Справді, певно, Буг.

Вони вже під'їжджають, – до мосту не більше як п'ятдесят метрів, коли дівчина в темно-синьому береті застережно підіймає червоний прапорець, а жовтим рішуче показує вбік. Саакашвілі не хочеться повертати, і танк суне прямо на дівчину-регулювальницю, але та не боїться його: добре знає, що вона тут найвищий начальник. Ступає кілька кроків назустріч і стукає прапорцем по броні, мов канак по шкурі слона. А втім, пропорція тут інша – танк важить стільки, як добрий десяток слонів.

Доводиться з'їхати вбік, зупинитися. Всі четверо з жалем дивляться, як гармати одна за одною переправляються на другий берег.

– Чому вона прогнала нас?

– Не наша черга, – пояснює Василь. – Стоятимем тут, аж доки ті не проїдуть. Хіба що ти, Густліку, якось домовишся з нею. Скажи, мовляв, брати-поляки… і як там ще, зумієш.

Єлень зліз на землю, підійшов до дівчини-регулю-вальниці й, виструнчившись, козирнув:

– Люба дівчино, пропусти нас.

– Не можу, не дозволено. Коли воли пройдуть, то, може, буде місце.

– Наші вже по той бік. Ми ж поляки, додому повертаємо. Хто тут перший має право?

– Ти. Як хочеш, то я поцілую тебе, а танка пропустити не можу.

Єлень почервонів і повернув назад. Видряпався на броню, розвів руками:

– Сувора баба, такий вівчар, що тільки свої вівці пропускає.

Знизу в башту виліз Саакашвілі й втрутився в розмову:

– Гей ти, джигіт, дівки злякався, втік. Що ж тепер буде? До вечора тут стояти, чи як?

– Знаєте що? У мене є ідея, – мовив Янек і, нахилившись до товаришів з екіпажу, почав пошепки щось пояснювати, хоч і так їх ніхто не підслухував.

– Ну так що, Василю, згода?

– Згода, хай буде.

– Громадянине поручик, – звернувся за всіма правилами Кос, – доповідаю, що я готовий до виконання бойового завдання.

Він поліз усередину танка; незабаром через передній люк вистрибнули вдвох – Янек і Шарик. Опинившись перед машиною, Янек розгледівся, навчений досвідом, перевірив, чи не видно десь поблизу червоних прапорців, які позначають край мінного поля, а потім вибрав маленький горбочок біля куща лози, що стирчав за кілька метрів од дороги.

Танкісти дивилися з башти, як починалась вистава. Шарик спочатку кілька разів приносив патичок, потім знайшов закопану в піску Янекоьу хустинку, про яку важко було сказати, що то носовичок, – - такий темний колір вона мала.

Кілька червоиоармійців – сапери, які будували міст, – озирнулися. Поговорили між собою, показуючи пальцями, і потім підійшли, щоб краще бачити. Глядачів ставало дедалі більше. Хтось почав голосно командувати, щоб стали ширше, бо, мовляв, людина не прозора. Розважалися весело, робили зауваження, давали Янекові поради, що робити, коли собака не відразу розумів, чого від нього хочуть. Потім хтось приніс «щуп», – довгу палицю з дротом на кінці – ним штрикали землю, розшукуючи міни, – і Шарик демонстрував своє вміння стрибати.

З радіостанції, щогла якої стирчала поблизу в кущах, вийшов полковник авіації і теж почав придивлятися. Дівчина-регулюаальниця щораз частіше усміхалась і поглядала в той бік.

Ніхто й не помітив, що вже деякий час із вихлопних труб танка вилітають білі клубочки диму. Гуркоту мотора не чути було, його заглушували артилерійські тягачі, які все ще йшли через міст. Солдати, сидячи на гарматах, мов горобці на гілці, теж дивилися на Янека і махали товаришам, які їхали ззаду, і показували, що відбувається на пагорку під вільхами. Водій одного тягача задивився, уповільнив хід, а танкістам цього тільки й треба було.