– Поїдемо з ними допоможемо? – запитав Кос.
І, наче у відповідь на його слова, танк теж почав завертати, маючи намір пройти між двома вербами, де було трохи просторіше.
– Вперед по маршруту, збільшити швидкість, – спокійно мовив Семен, а потім додав, звертаючись до Коса: – Без наказу не можна. Оточені тому й захищаються, щоб затримати наступ. Для ліквідації призначено спеціальні сили. Це не наше діло, нам треба йти вперед.
Тепер вони мчали з швидкістю понад сорок кілометрів на годину, теплий вітер обвівав їм обличчя, висмикував з-під шоломів пасма волосся і грався ними. Пекло сонце, засліплювало очі.
Минули артилерійські позиції, дорога почала спускатися вниз, увійшла в рів, і звідси вже нічого не було видно, тільки гуркіт та гук долинав, наче грім даленіючої бурі. Небо було погідне, з рідкими невеликими купчастими хмарами.
Швидко наздогнали колону бригади, обминули машини з мотопіхотою, мінометну роту, протитанкову батарею, штурмові гармати; нарешті, знайшли своє місце в строю. Виїхавши на невеличкий пагорок, побачили тих, що були попереду й позаду, – всю колону, що розтягнулась по шосе аж на п'ять кілометрів.
Спереду засигналили прапорцями – команді зупинитись на привал. Бойові машини підтягувались, гальмували, з'їжджали на праву обочину. Так щасливо випало, іцо Семенів танк зупинився якраз у селі. З-за побілених хат під солом'яними стріхами, з городів, із-за плотів бігли люди. Тільки-но танкісти стали, як їх оточили звідусіль, підступили до самих машин.
Янек і Густлік, скочивши на землю, попали прямо в обійми селян, які радісно їх вітали, якась струнка, смаглява дівчина в білій квітчастій сукенці обняла Коса, поцілувала в обидві щоки й дала букет жоржин. Обоє почервоніли й відступили на півкроку.
Якась жінка вхопила Янека за рукав.
– Людоньки! Такий молодий, п вже воює!
– Хлопці, а звідкіля ви?
– Я з Устроня – це там, звідки Вісла початок бере…
Єлень чесно працював, ішов уздовж щільної людської стіни і всіх по черзі, не вибираючи, не перебираючи, як стояли – дівчина, жінка чи чоловік – обнімав і цілував.
– Хто ще? З ким я ще не привітався? Вже всі? – Густлік перевів дух і витер піт з лоба.
– А цей чорний, замурзаний, чого мовчить? – Старий селянин показав рукою в бік танка, з якого, висунувшись до пояса через люк, виглядав польський солдат Григорій Саакашвілі. – Цей, мабуть, не наш.
– Наш, він з-під Сандомира, – впевнено пояснив Єлень. – Тільки його батько сажотрус, тому він такий чорний. А мовчить через те, що від хвилювання не може перевести дух.
– Машина – це не дівчина… – мовив Гжесь одну з тих фраз, які добре вивчив по-польськи, і на всякий випадок шмигонув у танк, зник під бронею.
– То тепер уже Польща буде? – запитав старий.
– Народна Польща, – відповів Янек.
– Це як же – народна?
– Фабрики й заводи перейдуть до робітників, а поміщицьку землю віддадуть селянам.
– За гроші?
– Безкоштовно.
– Невже це правда? У вісімнадцятому році теж так казали, а потім наші пани порозганяли військом ради.
– Тепер військо наше, не розженуть.
– Може й не розженуть, а може й розженуть, – чухав потилицю селянин.
– Випийте молочка. Холодненьке, щойно витягла з криниці, – жінка занурила у відро щербатий кухоль, розмальований волошками, подала танкістам.
Єлень випив один, другий, попросив третій.
– А ви часом не чули…-наважився запитати Янек. – Чи не було тут у вашій місцевості поручика Станіслава Коса?
Люди попросили, щоб він повторив прізвище, погомоніли між собою, згадували все, але, виявилося, не чули про такого.
– А де, пане, той поручик воював?
– На Вестерплятте.
– Дорогенький, там же нікого в живих не лишилося. Сім тисяч наших полягло, усі до єдиного…
– Це неможливо, – заперечив Янек. – На Вестерплятте, певно, й п'ятисот не було.
– Це так кажуть, пане, а як полічити, то виходить інакше…
Підліток у коротких штанях переліз через діру в плоті на шосе, притягнув за собою зламану гілляку, геть червону від спілих черешень, що висіли на ній гронами, і кинув на башту. Василь на льоту спіймав її, помахав хлопцеві рукою й сказав по-польськи:
– Велике спасибі, пані.
– Наш командир одразу подумав про господиню, в саду якої хлопець гілляку виламав, – пояснив Єлень.
Через люк механіка висунулась цікава кошлата морда.
– Ти диви, собаку з собою возять. Він теж у війську служить?
– Аякже! Шари, сюди! – Янек махнув Шарикові рукою, і вівчарка, зрадівши, вистрибнула на дорогу.
– Навіть собаку привезли… Польського пса привезли… – пішло по колу з уст в уста. – Чуєте, як гавкає? Точно, як мій Азор.