– Готово.
– Тепер приготуй снаряди, щоб вони були в тебе під рукою.
Танк, видно, довго вів бій, бо, обмацавши все руками, перевіривши патронні ящики, вони знайшли тільки двадцять один снаряд. Перелічили ще раз, зриваючи капсулі запобіжників.
– Двадцять один.
– Ну то спробуємо. Глянь іще, куди йому дісталося, бо потім ніколи буде. – Василь показав Янекові дві пробоїни.
Бронебійний снаряд пробив обидва борти. В один отвір проникало блакитне світло, а в другий, вхідний, видно було, як на сході вже рожевіє небо. Знову з німецьких позицій затріщав кулемет і затих. Василь і Янек припали до перископів. Хвилину було тихо, а потім між деревами майже одночасно блиснули два спалахи, і луна рознесла по лісі гуркіт гарматних пострілів.
– Добре, вийшли як на замовлення, – несподівано голосно озвався Василь і наказав: – Заряджай!
Тепер уже не треба було критися. Крутячи одразу дві рукоятки, поручик підняв довге дуло гармати, повернув його туди, звідки стріляли, і, не відриваючи обличчя від прицілу, чекав, поки клацне замок.
– Готово, – сказав Кос, прикриваючи замок, і відскочив під броню.
Гармата шарпнулась назад, потім стала на місце, відкрився замок, з нього, брязнувши, випала гільза, од якої ще йшов димок.
– Заряджай!
– Готово!
– Заряджай!
– Готово!
Били раз у раз, не шкодуючи снарядів. Після одного пострілу Янек припав на мить до перископа й побачив, що перед ними серед дерев здіймаються довгі язики вогню.
– Влучили?
Коли знову брязнула порожня гільза, Василь відповів:
– Влучили.
Янек у думці рахував постріли: шістнадцятий… сімнадцятий… Після дев'ятнадцятого підбитий танк здригнувся і аж застогнав. Трусонуло так сильно, що Кос мало не випустив снаряд.
– Тепер влучили в нас. Але броня міцна, пішло рикошетом, – крикнув Семен. – Заряджай швидше.
– Передостанній.
Василь пальнув, а потім натиснув спуск кулемета, строчив довго, аж поки не кінчилися патрони.
– Заряджай останній і тікай низом, тільки швидше.
Янек закрив затвор і, не чекаючи пострілу, стрибнув униз. Згадав ще про кулемет переднього стрільця. Намацавши ручки, пересунув його якнайдалі праворуч, натиснув спуск і сіяв кулями навмання перед собою аж до останнього патрона.
Потім зігнувся, як ото хлопці, що хочуть перекинутися, натиснув плечима на відкриту кришку люка й ковзнув по ній на землю. Тоді перевернувся на живіт, швидко виповз з-під машини і зупинився аж у глибокій колії, виритій гусеницями. Обернувся, глянув назад. Дихав широко відкритим ротом, жадібно хапаючи вологе й чисте повітря; видихав сморід пороху, що душив його всередині «пантери».
Раптом заціпенів од жаху: через верхній люк і щілини під баштою пробивався чорний дим. Виходить, усе-таки підпалили. Янек рвонувся, щоб кинутись на допомогу, але тої ж миті з-під машини визирнула Василева голова, потім плечі, і поручик уже поруч з ним лежав на землі.
– Ех ти, вояк! Це що, я повинен носити за тобою ручний кулемет? – І Василь подав йому зброю. – Тікаймо.
Ліс на німецькій стороні затягнуло димом. Радянські воїни били з автоматів і кулеметів, Єлень і Гжесь прикривали відхід товаришів вогнем з танка. І ті вже не повзли, а довгими стрибками, від прикриття до прикриття, перескочили відкрите місце, добігли до дерев і за ними швиденько повернули в окоп.
– Чиста робота, – привітав їх сержант Чорноусов. – Але вам пощастило, що фашисти якраз вилізли на передній край. На вашому рахунку вже три танки, і один підбили наші артилеристи.
«Пантера», яку підпалив Семен, диміла щораз більше, чорні клуби диму огортали поруб, і, нарешті, танк спалахнув яскравим полум'ям. Тоді, немовби по цьому сигналу, стрілянина з обох боків стихла.
Небо вгорі прояснилося, багрянець на сході уже зблід, але сонячні промені насилу пробивалися крізь дим.
– Василю, ти нікому не скажеш про кулемет? – прошепотів Кос.
– Не скажу, – так само тихо відповів поручик.
– Не кажи.
В очах сержанта, який стояв біля них в окопі, Янек бачив повагу до себе, але цього йому було мало. Хлопцеві кортіло похвалитися ще й перед другим солдатом, котрий пам'ятав його з торішньої осені, відтоді, коли Яаек у ватянці й єнотових рукавицях їхав до війська, маючи єдиний дорожній документ – клаптик газети і єдину рекомендацію – тигрові вуха, сховані в кишені па грудях. Хотілося похвалитись перед кругловидим Федором, знайомство з яким почалося бійкою; хотілося запитати, чи й тепер вважає, що йому, Янекові, нема чого бути на фронті, що його треба відіслати додому. Із-за плеча сержанта Кос виглянув туди, де окоп повертав убік.