– Гляньте, там хтось крадеться.
Всі побачили, що по траншеї з вершини пагорба просувається щось зелене, гладке, схоже на коробку. Рів закінчився, і тепер було видно, що то солдат; у касці, з термосом за плечима, він наближався, перебігаючи від дерева до дерева.
– Гей, союзники, обережно, бо нам обід постріляєте! – крикнув сержант. – Здрастуй, Марусю.
Бійці виглядали з окопу і теж гукали:
– Здрастуй, Вогнику!
Дівчина спритно скочила в окоп, зняла із спини термос, а з шиї – автомат. Ті, що були найближче, вже рушили до неї з котелками, на ходу витягуючи ложки з-за халяв, але дівчина зупинила їх:
– Почекайте, з голоду не вмрете. Поранені тут є? Вона попрямувала до землянки, де сиділи поранені вночі автоматники. Єдиний артилерист, що вцілів з усієї гарматної обслуги, теж не захотів іти в госпіталь, хоч йому й розтрощило руку. Маруся замінила всім пораненим тимчасові пов'язки – продезинфікувала рани і швидко та зграбно забинтувала їх. Потім, коли вже закінчила, відкрутила кришку термоса й стала роздавати їжу.
– А ви, танкісти, що, не голодні? Вам теж вистачить.
Єлень, якого гукнули з танка, підвівся, уважно подивився на Марусю, на її чорні, вигнуті, як монгольський лук, брови й зітхнув:
– Коли б я знав, що така дівчина прийде робити перев'язку, то сам би себе чимось дзьобнув.
Саакашвілі простягнув руку до дерева, під яким росли лілові дзвіночки, зірвав їх кілька і, ставши навколішки, подав однією рукою котелок, а другою – букет.
– Гарній дівчині – гарні квіти.
Маруся нічого не відповіла, тільки всміхнулась, але видно було, що Гжесева галантність припала їй до серця. Роздавши танкістам кашу й м'ясо, вона присіла на дні окопу біля Янека Коса. Шарик звичайно з недовірою ставився до нових людей, але на цей раз, можливо, приваблений запахом обіду, поклав їй голову на коліна й дозволив погладити себе.
– Стривайте, ми ще й для нього щось там вишкрябаємо.
Дівчина дала собаці каші з м'ясом і здивовано дивилася, що він не їсть.
– Візьми, – сказав Янек.
– Цей пес не тільки гарний, але й розумний.
Сідаючи знову біля Янека, Маруся зсунула з підборіддя ремінець і зняла каску. Коротко підстрижене волосся кольору свіжовилущених каштанів розсипалось їй над лобом.
– Ну що, кулеметнику? Хвалять тут тебе, нахвалитись не можуть. Мене звати Маруся, або Вогник, бо я руда. А тебе?
– Янек.
– Янек? Гарно. А це що означає? – Вона торкнула пальцем нашивки на його погоні.
– Капрал.
– А по-нашому?
– Молодший сержант.
– Ясно. Та я й бачу – ти не те що молодший, а зовсім молодий сержант.
Гжесь зітхнув і, залишивши Янека з Марусею, поліз у танк. З окопу висунувся артилерист із забинтованим плечем.
– Для дівчат що нове, те и цікаве. Чого ти, Марусю, тільки з поляками розмовляєш?
– Я не з усіма. З одним.
– Сподобався?
– Дуже! – Дівчина погладила Янека по щоці й додала: – Мені вже пора. До побачення.
Вона закинула порожній термос за спину, почепила на шию автомат і, як ото хлопець, підтягнувши тикові штани, пішла. Бійці проводжали її поглядами, поки Маруся перебігала від дерева до дерева. Потім скочила в траншею і зникла їм з очей.
Не минуло й півгодини, як з німецької сторони почувся гуркіт танкового мотора і два гарматні постріли. Снаряди пролетіли вгорі й вибухнули на вершині пагорба.
– Відповімо?
– Ні. Вони хочуть, щоб ми відповіли, хочуть узнати, де наша позиція. Пам'ятаєш, що я вчора казав про оборону? – нагадав Семен. – Ну, ходімо до машини, а то Саакашвілі занудиться там.
Ще до обіду вони скинули мундири й одягли комбінезони просто на голе тіло, повідкривали люки, а все одно під бронею було пекельно жарко. Шарик покрутився, зітхнув кілька разів і, поклавши лапи на край механікового люка, поглядав на Янека – чи не дозволить йому господар майнути в ліс.
– Не будь надто розумний. Як усі в машині – то всі. – Кос побоювався, щоб собаку не підстрелила випадкова куля. – Лягай тут.
Прийнявши від Гжеся чергування, Янек сидів на своєму місці, надівши шоломофон – генералів подарунок – і через кожні п'ятнадцять хвилин вмикав рацію, прислухаючись до звуків у ефірі. На хвилі радіостанції бригади було тихо. Перевіряючи правильність настройки, Янек злегенька повернув ручку, потім крутнув ще і раптом аж здригнувся: біля самісінького вуха пролунав хриплий голос:
– Асhtung! Drei… zwei… ein… Воmben!
І другий – російською мовою:
– Праворуч противник, іду в атаку, іду…
Почувся свист, потім швидко застукотіли дрібні краплі звуків азбуки Морзе, і знову обізвався людський голос: