– Хіба ж мояша порівняти! Ми постріляємо, зчинимо гармидер та й назад, а вам треба пробиватись у тил, прямо в пащу «тигрів» і «пантер»… Півгодини тому мій механік піймав у лісі якусь перелякану курку. Я дав її автоматникам, щоб обскубли й кинули в окріп. На бульйон встигну. Слухай, Василю, в мене до тебе велике прохання: давай поміняємось. Я скажу генералові, попрошу.
– Облиш, з якої рації.
– Це важко сказати. Розумієш, ти сюди прийшов, щоб нас учити, а битва ж на нашій землі.
– Не хотів би я бути таким учителем плавання, який ходить бережком, боїться замочити ноги, а учнів штовхає на глибоке. Такого не повинно бути. Не треба більше про це говорити, – Останні слова Семен промовив суворо, твердо, але зразу ж усміхнувся, вхопив співрозмовника за плече й додав: – Дякую тобі, Зенеку.
А в той час екіпаж не гаяв часу. Єлень, як найдужчий, носив одну за одною скриньки із снарядами для танкової гармати і з патронами для оточених піхотинців. Гжесь подавав їх селянинові, що стояв на броні, а той обережно опускав у люк, до рук Янекові, який ставив скриньки всередині машини. Механіки з роти технічного зебезпечення поповнювали запаси пального й мастила, технік ходив круг танка, перевіряв ланки гусениць, бандажі на котках.
Генерал, помітивши Василя, який повертався до машини, гукнув:
– Тепер уже боєприпасів повний комплект. А ви, пане Черешняк, певно, втомились? Рушаймо, нам пора.
Селянин незграбно зліз на землю, підійшов, застібаючи потертий піджак, і, зупинившись за два кроки перед командиром бригади, повторив:
– Нам пора, пане генерал. – Але не рушив з місця, стояв, шуруючи долонею вгору й вниз по зарослій щоці.
– Вже їдемо, про що ще думаєте?
– Думаю, чи знайдуть вони ті буки. Адже ж нетутешні.
– Мабуть, знайдуть.
– Може б, я показав.
– А спина не болить?
– Ой, болить! Але ж усе одно болить, чи я тут стоятиму, чи туди поїду.
– Хто його знає, може, ви й маєте рацію, це було б непогано.
– А ви, пане генерал, написали б мені потім якусь бумажку, щоб лісу дали. Хатину, значить, поставити, бо ми жили в бараках, а бараки згоріли.
– Бумагу на ліс я дам. І землю теж ви одержите.
– Руські, що в нас були, теж так казали. Тільки що ж то чужу землю обіцяти. Хіба граф їх послухає?
– Це не росіяни, це наш уряд так каже. Безземельні селяни одержать землю.
– Невже це правда? Коли була та війна, те ж обіцяли, але так і не дали.
– А тепер дадуть. Це правда.
– Може й правда… То коли б оту бумажку… Я б до буків провів, а от далі…
Селянин опустив праву руку й тепер лівою почав терти вже другу щоку.
– Що ще, пане Черешняк?
– Та мені здається, що далі вони заблудять. Не інакше, як до ялівцю треба показати.
– Там уже німці.
– Я знаю, що німці, але я всередині цієї машини поїхав би. Тільки якби ви мені іще щось додали.
Шарик, який зустрів знайомих і встиг уже поїсти й досхочу попити води з воронки, тепер, помітивши, що його екіпаж працює, підбіг до генерала, почав ластитись, радий, що не треба сидіти в танку. Генерал притримав його за голову і, простягнувши вбік ліву руку, гукнув автоматника.
– Візьми люльку. Собаки не люблять диму. Звільнивши обидві руки, він гладив пса, а сам думав.
– Щось, кажете, ще вам дати? А що саме? Порося, чи, може, грошей?
– Хіба я на торговиці, що ви мені – порося або гроші? – обурився Черешняк. – Гвинтівку дали б!
– А стріляти зумієте?
– Ну, аякже? У першу світову війну я теж був молодий, у царя Миколи воював. Але й без того зумів би. – Ми, – всі, хто тут живе, лісовий народ, як кажуть, – виросли в пущі, без армії знаємо, як стріляти.
– Ну, гаразд. Ви доїдете з ними до ялівцю, а назад як?
– Та звичайно, пішечки.
– А німці?
– Коли мене лісник не бачив, то й німець не помітить. А якщо помітить, то в мене ж буде гвинтівка. Німець страшний, як він з гвинтівкою, а у вас, наприклад, пане генерал, руки голі. А коли, наприклад, у вас, пане генерал, гвинтівка в руках, то він не такий уже й страшний. До того ж у мене з ними свої рахунки.
Селянин не докінчив, бо згадав саме, як торік весною німці забрали в нього порося, і така злість його взяла, що вже не міг далі вимовити й слова.
Розділ XIII У ВОРОЖИЙ ТИЛ
– Це ті бучки?
– Наче вони, але щось дуже скоро.
– Ходіть сюди, батьку, – Єлень прочинив люк, підсадив старого, щоб той міг виглянути, і ще раз запитав:- Ті самі чи якісь інші?
– Ті самі. Спочатку мені здалося, що ми надто швидко доїхали, а тепер я на власні очі бачу.
– Під час бою вас, батьку, ми не будемо примушувати висовуватись, бо вб'ють. Звикайте дивитися в перископ.