Вона говорила м'яко, тихо, ве так, як завжди. І Яне-кові стало жаль її. Здалося, що вони зустріли дівчину не дуже ввічливо, і, простягнувши руку, він злегенька торкнув її.
– Побачимо, Лідо, і скажемо. Коли я, доповідаючи по радіо, додам слово «порядок», то це означатиме, що будинок стоїть цілий. Розумієш?
– Добре, спасибі. – Вона взяла термос, який тримала під рукою, і подала його Василеві. – Це вам. Я ж знаю, як під Студзянками вас мучила спрага. Може й тут буде важко з водою, а нам завжди легше. Радіостанція стоїть у тилу, можна набрати з якогось колодязя.
Цей подарунок вразив навіть Василя – командир не зразу догадався подякувати. А всі інші наче води в рот набрали. Ліда погладила Шарика, який лежав поруч, щось тихо говорила до нього, а потім підвелась і голосно мовила:
– Здається, з усього вашого екіпажу тільки він мене любить. Щасливо вам, хлопці, до побачення!
Вони дивились їй услід, поки Ліда не звернула по стежці вбік і не зникла між деревами. Тоді СаакашвіЛі схопився обома руками за голову і сказав:
– По-грузинськи читаю, по-російськи читаю, по-польськи майже все читаю. По очах дівчини нічого не прочитаю.
– В очах тобто, – поправив його Єлень. – Але я теж нічого не можу второпати. Може, вона тобі й рада, Янеку?
– Облиш, знайшов час на таку балаканину.
– На акації б поворожити: любить – не любить… Але тут я не бачу жодної акації! – засміявся Семен, і очі в нього раптом стали блакитні, а обличчя посвітлішало. – Кажеш, не час тепер? Неправда, час! Хіба ми воюємо тільки з ненависті? Ні, також із любові. Для того воюємо, щоб хлопці гуляли з дівчатами, щоб вплітали їм квіти в коси, щоб разом дивилися на хмари… Ну от, знову про хмари! Казав же вам, що я насамперед метеоролог.
З глибини лісу, де один біля одного стояли замасковані танки, почувся уривчастий сигнал. Він не вщухав, бився об стовбури дерев, луною котився по лісу.
– В машину, хлопці. Пора вирушати.
Смерком через ліс, а потім полями, якимись нетрями, поміж рядами будиночків солдати 2-го піхотного полку провели їх на передмістя Варшави – Прагу, Довгенько стояли там, а потім нові провідники повели їх «ночі через крутий залізничний насип униз на бруко-ваві вулиці, в ущелини між високими будинками. Гусениці брязкотіли по бруківці, гуркіт мотора відбивався десятикратною луною, дим і сморід горілого проникав усередину танка. Десь попереду була пожежа, в світлі її на землю лягали гострі чорні тіні. Звернувши кілька разів, танкісти вже перестали орієнтуватися в цьому лабіринті. Танк заїхав на подвір'я, вимощене великим камінням. Праворуч і ліворуч стояли триповерхові флігелі, попереду закривав проїзд фасадний будинок. Танк зупинився навпроти високої півкруглої брами, якою колись на подвір'я в'їжджали навантажені доверху автомашини.
Провідник, який сидів на броні, зіскочив і пішов шукати командира. За хвилину від брами почувся голос:
– Танкісти, ходімо на розвідку!
Єлень і Шарик лишились у танку, решта вийшли на подвір'я. Під кам'яною стіною їх зустрів худорлявий високий піхотний офіцер, міцно потиснув їм руки і ввів до брами. Ступаючи майже навпомацки, вони повернули праворуч – до сіней, а потім – ліворуч, через вирвані двері ввійшли до кімнати. Під чобітьми хрускотіло скло. Од вікна, рама якого висіла на одній завісі, дув вітер.
– Обережно, – прошепотів піхотинець. – Нахиляйте голови.
Підійшли до парапету, на якому лежали мішки з піском, і офіцер-ніхотинець показав Семенові вузьку щілину бійниці.
– Придивіться.
Перед ними був чималий майданчик, закритий з другого боку стінами будинків. -Дахи на них згоріли, на тлі рудого неба стирчали обгорілі балки й крокви.
– Готові? – знов спитав піхотинець. – Тепер пильнуйте. В будинку навпроти в підвалах є бійниці. Зараз постараюся, щоб вони ожили.
Офіцер протяжно свиснув, і на цей злак з верхніх поверхів озвалися чергами кулемети, які примусили німців відкрити вогонь. Побачивши блиск пострілів, танкісти визначили, де їхиі майбутні цілі. Коли стрілянина стихла, піхотинець опустився на підлогу й жестом запросив танкістів сісти біля нього.
– Я хотів би, щоб ви, як тільки почне розвиднюватись, за умовним сигналом звалили браму і вогнем з гармати знищили ті вогневі точки. Тоді ми падемо вперед, а ви слідом за нами.
– А навіщо валити браму? Досить тільки прочинити, щоб висунути дуло, – сказав Семен. – Спробуємо зробити, що від нас залежить, а коли підете в атаку, то браму розчинимо навстіж.
– Ви обережні, – усміхнувся піхотинець.
– Ми обережні, але найважливіше те, що люди тут і далі мешкатимуть. Навіщо їм браму ламати.
– Як хочете. Я згоден.