Повернувшись иа подвір'я, здивовано зупинилися. Танк був геть обліплений людьми: вони сиділи й стояли на броні, товпились довкола.
– Хто ці люди? – запитав Семен. – Це ж не ваші солдати?
– Та що ви! – відповів офіцер.-Цивільні! Місцеві жителі. Не можу дати собі ради з ними. Ну, чого ви сюди повилазили? – гукнув він. – Я ж вас просив не виходити з підвалів.
– Машинку побачити, тане поручик. Непогана, нічого не скажеш.
– Наше вам поважання, панове танкісти! Пшепюрковського ви часом не знаєте? Він з нашої вулиці, такий з коротенькими вусиками, як у Гітлера.
– Такого з вусиками не знаємо, – відповів Єлень, сидячи на башті танка.
– Може, він їх зголив, але його прізвище Пшетор-ковський. Панове, не чули?
– На жаль, ні.
Люди оточили їх з усіх боків. Хтось пропонував цигарки, інший казав, що й винити знайшлося б, аби тільки було чим закусити.
В цій сердечній атмосфері, тим більше, що було темно, Янек наважився й опитав:
– А може, хто чув про поручика Станіслава Коса?
– Ніби не чув такого. А хто він? Земляк? З Варшави?
– Ні, з Гданська. Воював на Вестерплятте.
– На Вестерплятте!… – озвалося зразу кілька голосів,
Огрядна жінка зітхнула й хриплуватим голосом звернулася до танкістів:
– У вас є хвилинка часу? Гельцю, розкажи панам віршик.
Люди трохи розступилися, утворивши півколо, і на середину вийшла невеличка, може, років восьми, дівчинка. У темряві не можна було побачити її обличчя, – видніла тільки ясна пляма коротко підрізаного волосся та коротенька, вища колін біла сукенка. Гельцю не треба було двічі просити. Вона, видно, розповідала віршик не вперше, бо, зграбно вклонившись, почала:
Коли настали дні війни,
Дні подвигів крилатих,
Шеренгами на небо йшли
Солдати Вестерплятте.
(Тоді був гарний літній час.)
У них боліли рани,
Але з піснями хлопці йшли
На райськії поляни…
Десь близько протріскотіла кулеметна черга – одна, потім друга, вибухнула граната. Дівчинка зовсім не збентежилась і вела далі:
…Стояли в Гданську ми на смерть,
Нам не страшні гармати!
І мужності в серцях ущерть
В героїв Вестерплятте.
– Вона, пане, ніякого автомата не боїться, – голосним шенотом пояснила матуся. – Та й від бомби не розплачеться.
Тепер у вічність їхня путь…
Серед війни і грому
Всі чули рівну ту ходу
Морського батальйону.
Янек слухав, і на очі йому навернулися сльози. Останні слова не дійшли до його свідомості, в голові билися тільки ті, перші слова про те, що загинули всі, що мертві йшли шеренгами на небо. Тим часом дівчинка вклонилася, навколо залупали оплески.
Хтось, узявши маму під руку, похвалив:
– Ваша Гельця гарно читає.
Єлень подав із танка загорнутий у папір пакетик, Саакашвілі взяв його й передав дівчинці; то була денна порція цукру всього екіпажу.
– Ну, гаразд, кінчайте що виставу, – сердився піхотний офіцер. – Ідіть, люди добрі, в підвали. Ви просили, і я вам дозволив тут лишитись, але ж не заважайте.
– Ну, гаразд, гаразд, уже йдемо… Що тут говорити. Єлень згадав, що просила Ліда, і, скочивши на бруківку, схопив якогось чоловіка за рукав.
– Ви часом не знаєте, на Віденській вулиці стоїть такий жовтий будинок, третій від станції? Чи він уцілів?
– Два дні тому стояв. А що хіба?
– Та нічого, дівчина одна просила дізнатись.
– Може, в кого є ключ від брами? – розпитував тим часом Янек за дорученням Василя.
– Пане Зюлко, пане Зголко! – радісно гукали люди, розходячись по підвалах. – Військові питають про ключ від брами. Щось заробите, – це ж не службовий час.
– Поспішайте, бо скоро вже ранок, тоді нічого не матимете.
Знайшовся й пан Зюлка – сивий, худорлявий, згорблений. Квапливо прямував через подвір'я.
– Перестаньте мудрувати. Своїм, яких я вже п'ять років не бачив, задарма відчиню навстіж.
– Та нам якраз навстіж і не треба.
– Як скажете, так і зробимо.
Небо поблідло. Тільки над землею було ще темнувато від диму і легкого туману. Через подвір'я швидко проходили штурмові групи, зникали всередині будинку. Худорлявий підліток пристав до однієї з них.
– Пане солдат, – попросив, – дайте я потягну цей візок.-Він вхопився за ручки станкового кулемета. – Чого вам мучитись самому, удвох завжди легше. До того ж я тутешній, із Праги, вулиці покажу, розповім про всі пам'ятні місця.
Вони обидва зникли в темній брамі, а за якусь хвилину звідти вийшов офіцер і кивнув танкістам:
– Починаємо. В'їдете у браму – тоді мої солдати викличуть вогонь на себе, а ви одразу й ударте.
Танкісти закрили люки й обережно, повільно рушили вперед у темряву. Пан Зюлка, як і домовлялися, прочинив важкі залізні ворота, утворилася щілина завширшки з метр.