Чув, що той, хто за ним увійшов до палати, присів навпочіпки. Пес хотів гаркнути на нього, але відчув легкий дотик і в запаху вловив щось знайоме. Намагався глянути; але йому вдалося розплющити тільки одне око. Побачив знайому дівчину в білому халаті, під яким на правому плечі видно було товсту пов'язку.
Шарик силкувався пригадати. Він бачив поле, кашу в м'ясом, людину, яка була ворогом і сиділа на дереві… Не вмів усього цього зв'язати докупи і зрозуміти. Проте заспокоївся, заплющив око, відпочиваючи під ніжними дотиками. До нього поверталися сили.
До палати знову хтось увійшов, озвався суворим різким голосом. Шарик наїжив шерсть, підняв морду й побачив високого чоловіка в окулярах, з лисою, блискучою головою, а за ним іще двох. Дівчина, що гладила Шарика, стала, виструнчившись, і відповідала дзвінким, ясним голосом:
– Завдяки йому не тільки я живу, але й батальйон гвардії капітана Баранова уцілів і вийшов з оточення.
– Не морочте мені голови. Тут не піонерський табір, не місце для казочок про героїчних собак.
З четвертого ліжка, що стояло біля вікна, підвівся пор'анений і сів. Ліве плече в нього було в гіпсі й стирчало на підпорці перпендикулярно до тіла.
– Товаришу професоре, доповідає гвардії сержант Чорноусов… Ця дівчина каже правду. – Здоровою рукою нів погладив вуса й додав: – Випишіть мене, товаришу професоре, з госпіталю.
– Цей знову про своє. Як же я тебе випишу з такою лапою, що стирчить у гіпсі? Дурниці! – Лікар махнув рукою й повернувся до перерваної розмови. – Умови у нас і так важкі, я борюсь за життя людей, а ви хочете мені тут влаштувати цілий склад бактерій.
– Я продезинфікую…
– Досить. Собаку перенести назад. – Він показав рукою на двері й здивовано додав: – А ви що тут робите?
На порозі стояло двоє танкістів у шоломофонах і шинелях.
– Тепер не час для відвідування, – розгнівався професор, підходячи ближче, і, помітивши генеральську змійку на погоні одного з них, додав: – Не час, товаришу генерал.
– Ми тільки зараз можемо. Вчора ми взяли Яблонне, бій затих, от ми зразу й сюди. Тут лежать троє моїх хлопців з танкової бригади. Я б хотів довідатись, коли вони повернуться в частину.
– Ви всі збожеволіли з тим поверненням у частину. Ваші троє важко поранені. їх полатали, позашивали, але ж є ще й контузія. Найгірше з отим шмаркачем. Посилаєте в бій дітей…
– Дітей посилаю? Так, посилаю… – Генерал замислено кивнув головою. – Може, їм щось потрібно?
Двоє санітарів, втиснувшись у двері, підійшли в куток, де лежав собака. Шарик глухо загарчав і вишкірив ікла. Санітари нерішуче стали.
– Забирайте, забирайте. Я ж вам сказав.
Другий з танкістів ступив крок уперед і звернувся до начальника госпіталю: -
– Товаришу професоре, залиште собаку в палаті. Це теж солдат, член екіпажу, мого екіпажу.
Що це – польовий госпіталь чи заклад для божевільних? З самого ранку ідіотська битва за собаку. Вже третій його захищає. Я бачив бляшку. Лікую пса так само ретельно, як і солдатів. Лапу взято в гіпс, але лежати тут, разом з людьми, він не буде.
– Залиште собаку, – сказав генерал.
– Тут, товаришу генерал, не ви наказуєте.
– Я прошу.
– Мені не вистачає ліків, м'яса, цукру. У мене гора клопоту, я працюю до пізньої ночі, а ви мені морочите голову собакою. Забираєте час.
– Може, вам пригодився б мед замість цукру? – запитав Василь.
– Химера, нісенітниці! Де ви візьмете мед у цій голодній, розореній країні?
– Буде м'ясо і мед. Залиште собаку, – попросив генерал.
– Якщо можете – допоможіть, але умов мені не ставте. Приїжджайте за два тижні, може, вони вже почуватимуть себе краще. А тепер – самі бачите.
Лікар відійшов назад, уступаючи місце. Генерал і Семен увійшли за ним до палати. Надворі вже трохи посвітліло. Побачили сіре, немов укрите попелом, обличчя Саакашвілі, Янек був так забинтований, що тільки очі й рот лишалися не зачинені. Густлік, здавалося, був притомний, дивився в стелю, але нічого не бачив.
Руда санітарка підійшла ближче, подала Семенові руку.
– Пам'ятаєте?
– Аякже! Вогник! Я тільки тепер глянув на вас.
– Так, це я. І сержант також тут лежить. Знову ми зустрілися, як і тоді в засідці під Студзянками.
Семен привітався з Чорпоусовим і знову повернув до дівчини.
– Ми назвали свій танк «Рудий». Це на честь вас.
– Наглядайте за ними якнайкраще, – попросив генерал.
– Ну, звичайно, я ж… – Дівчина зашарілась, обірвала фразу.
Зустрівши суворий, нетерплячий погляд професора, танкісти козирнули й вийшли.