– Дай, у руку.
Він простягнув праву руку, стиснув пальцями той клаптик полотна й підніс його до очей.
– Ура! – гукнув Єлень. – Зараз Янек буде здоровий. І це тобі, Вогнику, він має дякувати.
Маруся зашарілася, а Густлік пришкутильгав і обійняв її за шию.
– Питай дозволу у Янека, – жартом боронилася во-на, поплескуючи Єленя по спині. – Це мій хлопець. Я його лікую, годую.
Схопилася, принесла термометр і, зиркнувши на стовпчик ртуті, всунула його Косові під пахву. Янек поволі, з натугою пересуваючи руку по ковдрі, торкнувся Марусиної руки й ніжно потис її пальцями.
Важко сказати, що допомогло: ліки, теплий Шариків язик чи те зворушення, яке Кос відчув, діставши подарунок – хусточку. Певно, все разом було причиною того, що він почав володіти рукою, яка після поранення, нервового шоку й контузії стільки днів не діяла. Але не забуваймо й іншого: здоров'я повертається до людини значно швидше, якщо вона дуже прагне цього.
Стомлений зусиллям, Кос заснув, спав до вечора і цілу ніч, а вранці прокинувся бадьорий, веселий і, помітивши, що Чорноусов береться чистити маузер, голосним шепотом попросив:
– Покажи.
Сержант приніс розібраний на частини пістолет, на долонях показав Янекові.
– Добре б'є?
– Добре. Ствол у нього довгий, як для пістолета задовгий, і приклад можна приєднати. – Сержант швидко зібрав маузер, показав, як з'єднувати його з кобурою.
– У мене була снайперська гвинтівка, – зітхнув Янек. – Пропала в танку.
Перед Новим роком випав глибокий сніг, мороз ліз у вікна, мережив шибки складними узорами, але в палаті було тепло. Густлік ходив уже сам, без нічиєї допомоги мандрував по всьому госпіталю, заглядав на кухню, на склади, приносив під синім халатом у палату то смолисте поліно дров, то відро брикету.
Танкісти швидко набиралися сил, Янек навіть сам написав листа в Приморський край, до Юхима Семеновича. їх стали посилено харчувати, тож, маючи вдосталь їжі, танкісти почали ділитися з біднішими від себе. Янек і Чорноусов висипали крихти на підвіконня, чим привабили цілу хмару галасливих горобців. Потім з'явилися синички, барвисті, мов на малюнку, – блакитні й зелені, з яскраво-жовтими животиками й довгими дзьобиками. Але синички були полохливі, їм зрідка вдавалося що-не-будь дзьобнути тільки тоді, коли зграя горобців вирушала на обід до кухні.
Янек порадив у кутку на віконній рамі приліпити їм грудочку масла або прибити цвяшком кусочок сала. Тільки тепер синички могли наїстися. Однак горобці й тут намагалися перешкоджати їм. Махаючи крилами, вони чіплялися кігтиками за дерев'яну раму, впиралися хвостами в шибку, але то одна, то друга лапка сповзала, і горобці, розпачливо цвірінькаючи, з'їжджали вниз. Зате синички, спритно підпираючись хвостиком, дзьобали масло.
Янек і Гжесь просили Марусю поправити їм подушки і, лежачи на боці, цілими годинами дивилися на птахів.
Десь через тиждень з'явився новий гість. Уранці їх розбудило рішуче, владне постукування, схоже на автоматні черги. На вікні сидів дятел з блідо-рожевим черевцем, в акуратній вишневій шапочці. Певно, він був старий і неголений, бо біля самого дзьоба в нього стирчали в різні боки маленькі сиві пір'їнки.
– Він схожий на когось із наших знайомих, – сказав Янек.
– Авжеж! – вигукнув Єлень. – Такий зарослий, як пан Черешняк. Цікаво, чи він уже поставив собі хату?
– Де-е там поставив! – Гжесь махнув у повітрі здоровою рукою. – Адже фронт і тепер стоїть там, де ми його залишили. – На якусь мить він замислився, а тоді попросив Єленя: – Густліку, ти скажи лі-ікареві, щоб наші ліжка зсунули.
– Я просив, але він не захотів.
– Скажи ще раз.
Історія з ліжками була вже давня: Янек мав у гіпсі ліву руку, а Гжесь – праву. Отож хлопці й хотіли, щоб їхні ліжка поставили поруч, тоді обидві діяли б, як одна людина.
– Ма-атимемо дві руки і Ша-арика до послуг. Собака звик до госпітального режиму, кликав, коли треба було, медсестру, гавкаючи, подавав на кухню сигнал, що танкісти просять гарячого чаю, а кілька разів навіть приносив у кошику хліб, цукор і масло, доки лікар категорично цього не заборонив.
Професор заглядав до них щодня, через деякий час перевіряв і хмурив брови, коли йому починали морочити голову одним і тим же: Чорноусов просив направити його на фронт, а Єлень від імені обох своїх друзів – щоб зсунули ліжка. Нічого з того, певна річ, не виходило. Але сьогодні, коли лікар прийшов, то не встиг Єлень ще й слова промовити, як він окинув поглядом палату і наказав санітарам: