– Марусю, що ти робиш?
– Я ж писала! – вигукнула вона, не припиняючи танцювати.
– Що писала?
Шарик, котрий все нишпорив поміж деревами, тепер побачив, що діється, підбіг до них і почав стрибати на своїх чотирьох лапах, гавкати й танцювати.
– Ні, вже нічого, то мені здавалося, – задихаючись, зупинилася Маруся.-У нас в селі дівчата отак танцюють перед хлопцем, який їм подобається.
– А що має робити хлопець?
– Якщо у нього серце б'ється швидше, то й він танцює.
Янек, сплеснувши руками, почав тупцювати по вологій торішній траві, по просяклих водою соснових голках.
Недалеко з-за стовбура, сміючись, визирнув Григорій і заспівав:
– Эх, загулял, загулял, загулял парень молодой…
– А ти звідки тут узявся? – скрикнула Маруся. – Не витріщай баньки, не заважай.
Саакашвілі одвернувся, але все одно співав і плескав у такт руками:
– В солдатской гимнастерочке, красивенький такой!
Маруся обняла Янека за шию, а Гжесь, почувши, що вони перестали тупотіти, благально заволав:
– Дозвольте о-оглянутися, дозвольте по-одивитися! Можна?
– Ну й дивись собі, – відповіла Маруся і міцно поцілувала Янека в губи.
«Привіт, танкісти! Передайте професорові, що він саме вчасно виписав мене з госпіталю. Я ледве встиг. Ви, напевно, чули, коли ми рушили вперед, бо гуркотіло добряче, а од вас до Вісли не так далеко. Зате тепер нам ближче до Берліна, ніж до Варшави. Але сподіваюся, що й ви незабаром підете вперед.
Розпитував про польську армію. Кажуть, що поблизу її ніде нема. Жаль, бо хто знає, чи зійдуться наші фронтові стежки-доріжки, чи ще побачу вас коли в житті.
Я часто розповідаю молодим солдатам, як ми разом воювали, про наші бойові традиції. Рота воює добре, за останні два тижні нам дали сім орденів, і один із них, як вам відомо, ношу я.
Чоботи мої ще цілі, каша у нас жирна, а війні вже скоро кінець. Ті, що пам'ятають, як ми форсували Віслу, згадують Марусю і чемно просять запитати, чи повернеться вона до нас, бо без Вогника не так весело.
В останніх рядках свого листа повідомляю, що вся наша рота обіцяє бити ворога, як і личить гвардійцям, чого й вам бажаю.
Гвардії сержант Чорноусов».
Нарешті настав день, коли вони востаннє стали перед професором. Той уважно вислухав їхні серця, перевіряв, як діють «відремонтовані» ним руки й ноги. Двох він міг виписати трохи раніше, однак, всупереч суворим правилам, чекав, коли можна буде виписати всіх разом. Адже вони були наче три брати – екіпаж, а це, може, навіть більше, ніж сім'я.
Найдовше, найуважніше лікар перевіряв Янекову руку. Велів йому гратися маленьким м'ячиком, бити ним об підлогу, об стіну й ловити. Хлопець виконував усе справно, роздягнувшись до пояса, згинався, а лікар дивився на його тіло, позначене шрамами, й думав: «Тобі тільки за шкіру треба дати орден». Але вголос цього не сказав, кинув тільки коротко, суворо:
– Гаразд, можеш іти.
– Товаришу професор, ще…
– Що ще? Хочете, щоб я й собаку оглянув? Скажіть йому, що його теж виписали з госпіталю. Вислуховувати вашого Шарика нема потреби. Він сам собі видав найкраще свідоцтво про здоров'я і добре самопочуття, бо вчора на подвір'ї задушив курку. На щастя, нашу госпітальну, хоч не треба перед людьми виправдовуватись. Щасливої дороги.
Коли хлопець виходив, у дверях показалась Маруся.
– А ти куди?
– На фронт.
– Сиди тут. Ти тут потрібна.
– Там я потрібна більше.
– Все одно разом не будете служити. У польську армію тебе не пошлють.
Дівчина зашарілася.
– Я знаю, але залишатися довше вже не хочу.
– Розумію, – професор зітхнув, кивнув лисою головою, додав: – Згода, – і підписав документи.
Дівчина вийшла, за дверима почувся приглушений шепіт, а потім голосний сміх і тупотіння ніг.
Професор зняв окуляри і, затуливши обличчя руками, заплющив очі. Подумав, що вже, мабуть, недовго, що це остання воєнна весна, і тихо всміхнувся сам до себе, а може, до тих, молодих, які, набравши сил, ще сьогодні мали залишити госпіталь.
Розділ XX ПЕРЕХРЕСНІ ДОРОГИ
Буває, що під час осіннього відльоту в вирій качка відіб'ється од зграї. Затримають її якісь важливі пташині справи, ранній мороз скує озерце серед очерету чи, може, перешкодить зламане крило. Перемерзлого самотнього птаха упіймають люди, обігріють, вилікують, але мандрувати в теплі краї вже надто пізно, та й сил бракує. От і б'ється всю зиму птах у кімнаті. І вже наче й до людей звикне, їсть з руки.
Та ось розтануть сніги, поголубішає небо, весна принесе перші теплі вітри, й птах починає непокоїтися. Жаль З ним розлучатись, але ж треба, інакше не можна. Є почуття важливіші й сильніші, аніж прив'язаність до смачного куска і теплої хати. І коли високо в небі покажете ся, летючи з півдня, ключ – треба відчинити двері або вікно. Птах розганяється, злітає низько над землею, а потім – стрімкий зліт угору, радісне коло над гостинним домом, посвист крил і невеличкий силует з витягнутою шиєю, дедалі менший, менший… Птах повертається у свою стихію, до своїх товаришів.