– А мене ще далі, під Кістжинем. Там восьма гвардійська армія проривала лінію оборони за Одером.
– Звідти вже й до Берліна близько. Який він, той Берлін?
Молодий, білявий офіцер у кашкеті з голубим око-лишем усміхнувся:
– Я вам скажу, який. Вулиці чорні, тільки дахи блищать, а навколо клубки диму від зеніток, Унизу, куди впаде бомба, – спалах, і розливається вогонь. Ну, а все інше ви вже самі побачите зблизька.
– Не хочу я його оглядати, – звернувся Гжесь до льотчика. – Поглянути можна, навіть слід, а потім зараз же назад, додому. У нас гори до самого неба сягають, у снігових шапках, а в долинах тепло, і щороку – молоде вино.
– Танкісте, а звідки ти?
– Я – зві-ідки? – знітився Гжесь, не знаючи, як йому бути – казати правду чи вигадувати.
– Він з-під Сандомира, – виручив товариша Єлень.
– То під Сандомиром гори аж до неба й на вершинах лежить сніг?
– Як глянути знизу, то так здається, що дуже високо, а взимку сніг на них лежить, – геройськи брехав Густлік.
– Дуже смаглявий цей ваш друг, чорний, як грузин.
– Бувають і такі під Сандомиром.
Усі весело засміялися – адже відомо, що люди в військових мундирах з давніх-давен цінують жарти й цікаві розповіді.
– Собака теж із-під Сандомира? – підморгнув солдат із самосадом. – Б'юсь об заклад, що й він служить у танкових військах.
– Ти наче знав! – Саакашвілі зрадів, що тепер той спіймався. – Читай, що тут написано, ось тут, бляшка на ошийнику.
Шарик, побачивши, що всі звертають на нього увагу, з гідністю випрямився і не сердито, а так, про всяк випадок, показав блискучі білі ікла.
– Я читатиму, а він мені голову відкусить. До того ж, це не про мене писано, польськими літерами.
– Можу вам перекласти, – радів Гжесь. – Тут написано: «Шарик, пес танкової бригади».
– Ото, то до нього треба звертатися «товаришу боєць». Я думав, що звичайний пес, а він, виявляється, солдат.
– По-очекай, – Саакашвілі, поспішаючи, заїкнувся. – Я тобі розповім про його заслуги, а ти тільки на пальцях лічи. Зразу можеш зняти чоботи, бо рук не вистачить.
Усі пасажири грузовика повернулися до Григорія і зацікавлено слухали, як Шарик, ще будучи зовсім малим цуценям, не злякався тигра, які пригоди траплялися з ним на фронті і навіть про те, як він задушив у госпіталі курку, бо Саакашвілі почав говорити і тепер розповідав геть усе, нічогісінько не пропускаючи, ба, навіть додаючи такі подробиці, яких ні Кос, ані Єлень не могли собі пригадати.
Історія бронетанкового собаки, як почали називати Шарика, розвеселила всіх, і коли, нарешті, вона скінчилася, хтось тихенько почав, а всі інші дружно підхопили модну в той час пісню:
Не за то медали дали, что Варшаву мьі видали,
А за то нас наградили, что Польшу освободили.
Пісня була довга, появлялися щоразу нові куплети, кожен приспів повторювали двічі, і Янек, користуючись тим, що ніхто не звертає на них уваги, шепнув Марусі:
– Не забувай мене.
– Ніколи не забуду.
– Може, ми будемо десь близько одне від одного, а якщо й далеко, то все одно зустрінемось одразу після війни.
– Я б дуже хотіла, але не знаю, чи так буде. Розлучаємось – це певно, а чи зустрінемося – то вилами по воді писано.
– Неодмінно зустрінемось, – прошепотів Янек. – І потім будемо завжди разом: ти, я, Шарик і… може, батько.
Маруся повернула до нього обличчя. Янек, немовби поправляючи брезентову плащ-палатку, що огортала їх обох, торкнувся губами Марусиної щоки, гладенької, вкритої легеньким пушком, немов щойно зірвана з дерева слива.
Багато про що могли б розповісти перехресні дороги. Часом зустрічаються на них люди, але частіше прощаються, потім одні йдуть ліворуч, інші – праворуч, ніколи твердо не знаючи, зведе ще колись їх доля чи ні, і якою далекою є наступна зустріч. Не про кілометри тут ідеться, а про час. Життя вимірюється місяцями й роками, годинами й днями, а не кілометрами.
Грузовик підвіз їх до Познані, потім усі пішки вирушили за місто, щоб на іншому роздоріжжі ждати нової оказії. Там був контрольно-пропускний пункт, де перевіряли документи, визначали дальший маршрут солдатам, які поверталися на фронт, Янек і Маруся вже знали, що саме тут їм доведеться розлучитися. Марусі випала дорога прямо на захід, а їм – вправо, більш на північ.
Ніякої машини поки що не було. Скориставшись з останніх хвилин. Вогник наламала вербових гілок у придорожньому рові. На них були свіжі оксамитні котики. Роздала хлопцям весь букет, позатикала прутики їм за пояс.
Саакашвілі, який завжди відкрито виражав свої почуття, одніс кілька прутиків дівчині-регулювальниці, ставши навколішки посеред роз'їждженого шляху, освідчився їй, що ніколи ще не зустрічав жінки такої казкової вроди.