– Важко тут було?
– Важко. Цілих десять днів ми билися за ці вулиці, майже за кожен будинок, а їм кораблі з моря допомагали.
– Танки теж тут були?
– Аякже, навіть важкі.
– А середні?
– Т-34 не було. Я не бачив.
У комендатурі танкісти довідалися, що солдат, який показав їм дорогу, не помилився. Черговий офіцер переглянув документи і кивнув головою.
– Відпочиньте, хлопці. Можете в нас переночувати, бо перед вами ще далека дорога. Танкова бригада пішла на Гданськ.
– На Гданськ? -. скрикнув Янек.
– Авжеж. Це ж бригада імені Вестерплятте, от вона й рушила туди.
– Ну то спасибі, ми будемо доганяти.
– Як хочете, тільки не знаю, чи пощастить вам піймати вночі якусь машину.
Всі троє козирнули і зникли за дверима. А там Густ-лік і Гжесь вхопили Коса за руки.
– Янеку, отже твої мрії здійснилися!
– Чимчикуймо зразу на шосе, щоб якнайшвидше.
Вони побігли безлюдними вулицями до східного передмістя, але незабаром почули за собою гуркіт мотора. Стали серед вулиці, готові будь-що зупинити машину. Але грузовик, який під'їжджав, і не збирався обминути їх; загальмував, пригасив світло. Танкісти з радістю впинали знайомий причеп, застукотіли в двері.
– Хто там? – почувся грізний голос Івана.
– Свої! – відгукнулися.
Їх одразу впізнали, бо Крихітка, нюхом почувши, що тут Шарик, радісно загавкала.
– Куди?
– До Гданська.
– Залазьте швидше. Якраз добре, бо й ми до Гданська. Вся танкова армія туди пішла. Видно, так уже нам судилося – подорожувати у великому товаристві.
Завдяки тому, що машину вели по черзі (Гжесь час від часу змінював втомленого водія), їхали вдень і вночі. Але чим ближче до фронту, тим частіше траплялися на шосе воронки від бомб, снарядів і мін; раз у раз доводилось об'їжджати, чекати біля забитих солдатами містків. Поминувши Кошалін і Слупськ, вони повільно просувалися в транспортних колонах, які везли боєприпаси, пальне й харчі.
Пасажири причепа уже звикли одне до одного, спільно вели господарство, сварилися в комендатурах, добиваючись кращого продовольства, і досягали свого досить легко, бо танкісти підкреслювали неабияке значення циркового мистецтва, наголошували на тому, що й атлети й звірі мають бути в добрій формі, а Іван пошепки признавався завідуючому складом, що йому просто соромно готувати солдатам союзної польської армії якусь там кашу. Було їм не так уже й погано, а проте танкістів сердила кожна більш-менш тривала зупинка. Кортіло добратися до своїх, приховуючи один від одного своє хвилювання, кожен турбувався, чи встигнуть вони прибути своєчасно, чи не приїдуть тоді, коли все вже скінчиться. Мабуть, тільки Шарик, який ні на мить не відступав од Крихітки, був задоволений, що подорож затягується.
Вранці третього дня по тому, як біля Познані вони штурмом здобули собі місце в причепі, проїхали Лемборк. Низько над шосе з'явився «фокке-вульф», але не стріляв – утікав на повній швидкості, а навздогін за ним мчав гостроносий ЯК. Прислухалися якусь мить до ревіння моторів, аж доки воно не стихло, потім грузовик виїхав на пагорб, і звідси вони вперше почули недалекий гуркіт гармат.
– Хлопці, за кілька годин побачимо Василя, – сказав Янек. – Приїдемо саме вчасно.
– А ти боявся, що для тебе не залишиться, нічого? – засміявся Іван.
– Так. Я сам із Гданська, жив там до війни. Батько загинув на Вестерплятте.
Янек уперше сказав голосно про смерть батька. Досі, наче за мовчазною домовленістю, ні Гжесь, ані Густлік не згадували про те, в чому були впевнені.
Шосе злегка опускалося вниз, обабіч ліс. Усі троє танкістів, висунувши голови через віконце, дивилися вперед, немовби сподівалися за першим же поворотом побачити Гданськ.
Проминули охайне, чистеньке Вейгерове, виїхали з містечка, і в ту мить, коли з лівого боку з-ла насипу залізниці до них підступило шосе, що йшло десь із півночі, Янек раптом відскочив од вікна і забарабанив по стіні, де була кабіна шофера. Бив кулаком, потім прикладом.
– Обережно, бо ще стіну розіб'єш, – буркнув Іван. – Уже ж гальмує.
– Вибачте, будь ласка, але ж там стоїть «Рудий».
– Хто?
– Наш танк, «Рудий».
Усі троє кинулися до дверей, ще на ходу, не діждавшись, поки машина зупиниться, стрибали із приступки. У Єленя підігнулася поранена нога, він упав, але одразу ж схопився і накульгуючи побіг за друзями.
На полі, не далі як за п'ятнадцять метрів од дороги, стояв їхній танк. Важко сказати, як Янек здалеку впізнав йото, але тепер, коли вони підбігли, сумнівів не було: їхній номер на башті, орел з трохи розмазаним правим крилом і подряпини на сталі – танкісти знали їх так добре, наче то були шрами на їхній власній шкірі. Та ще й оця груба, прямокутна латка на лобовій броні, яку вони тепер допитливо мацали пальцями.