Той, дивлячись на молодого танкіста і вівчарку, яка крутилася біля ніг командира бригади, кивнув головою.
– Готуємо на завтра наказ, – пояснив Янекові командир бригади. – Будемо штурмувати Оксив'я. Після останніх боїв з бригади мало що лишилося. Набереться хіба що батальйон танків, не більше. Даю вам нову машину з вісімдесятип'ятиміліметровою гарматою.
– На нові машини не вистачає екіпажів? – запитав Кос.
– Вистачає. Але вам заміню танк.
– Громадянине генерал, ми б хотіли на своєму «Рудому».
– Там розбито мотор, і сам танк демонтовано.
– Ці, не демонтовано. Коло нього сидять Саакашвілї і Єлень, стережуть. Може б, нам пощастило новий мотор поставити, бо ми повинні на «Рудому»…
– Чому?
Хлопець вийняв листа й показав у ньому пальцем, Генерал голосно прочитав:
– «Мені дуже хочеться, щоб.«Рудий» дійшов з нашим екіпажем до моря…»
Якусь мить панувала мовчанка, потім командир сказав:
– У нас немає нового мотора. Можна було б зняти з підбитих машин, що стоять під Кацком, але там страшне болото, туди навіть трактором важко добратися.
– Якщо дозволите, ми поїдемо.
Генерал насупив брови, хвилинку подумав і кивнув головою:
– Гаразд, візьми тягача з майстерень. Скажи, що я велів. А рація справна?
– Справна.
– Як будете готові, вирушайте до Румії і доповідайте на хвилі сімдесят чотири метри.
Янек віддав честь, ступив крок до дверей, але його зупинив твердий командирський голос радянського генерала, що сидів біля вікна:
– Танкісте,, зачекайте.
Кос повернувся, виструнчився.
– Не будете їздити по болоту. До ранку все одно не встигнете. Я зрозумів, про що мова. Підійдіть сюди і позначте на карті, де стоїть ваша машина… Так, ясно. А тепер можете йти і чекайте там, на місці.
Коли Кос зачинив двері, радянський генерал звернувся до командира бригади.
– Семен – це їхній командир, я зрозумів, але чому танк називається «Рудий»?
– На честь однієї санітарки з восьмої гвардійської армії. У неї волосся, як вогонь. Вона разом з нами воювала на магнушевському плацдармі. Потім санітарку поранило, цей хлопець виніс її з-під вогню. Вони зустрілися в госпіталі. Якщо все буде гаразд, то, сподіваюся, на весілля запросять.
– Ясно.
Обидва всміхнулись і схилилися над картою, щоб ще раз продумати всі деталі завтрашньої битви за Оксив'я.
Янек вернувся під Вайгерове, причепившись на другому сидінні в якогось радянського мотоцикліста. Шарик біг за ними і не відставав, бо мотоцикліст навмисне їхав повільніше.
Саакашвілі та Єлень тим часом теж не байдикували. Вони по черзі перевіряли механізми, а потім усі втрьох взялися до роботи і завзято працювали аж до ранніх сутінків. Треба було усунути багато дрібних пошкоджень, але вони вже впоралися цим, тепер лишився тільки мотор.
Рація виявилася на диво слухняною. Танкісти ловили німецькі та російські голоси і навіть якусь музику з далекої радіостанції. Бригадна станція мовчала, але нарешті їм пощастило піймати голос офіцера з інтендантства, який доповідав комусь про те, що хліб, грудинку і консерви доставлено на місце.
З приводу цього почалися жарти, і всі раптом відчули, що дуже зголодніли. Адже вони зранку нічого не їли. Виглядали на шосе, по якому один за одним проїжджали грузовики, але жоден з них не схожий був на навантажений провіантом, не було й надії випросити щось у союзників і підживитися.
Стомлені, сіли рядом на броні задньої частини танка. За спиною, десь на сході, безперервно ревіли гармати, вили мотори літаків.
– О боже, все навпаки, – сказав Єлень. – Фронт на сході, а на заході тихе містечко.
– А добрі люди в тому містечку, певно, оце саме тепер готують вечерю, – сумно мовив Саакашвілі.
– Треба було б сходити до Вайгерова, – порадив Янек.
– Треба, але хто піде?
– Може, я? – запропонував Густлік. – Стривайте, он хтось іде, зараз ми спитаємо.
По шосе йшов невисокий чоловік у темному капелюсі з пом'ятими крисами. Під лівою рукою він ніс портфель, а в правій – глиняний горщик. Танкісти хотіли гукнути його, але чоловік сам повернув, перестрибнув кювет і, грузнучи в мокрій ріллі, попрямував до танка. Підійшов, не виймаючи з рота глиняної люльки, трошки підняв капелюха.
– Добривечір. Ви, панове, на моєму полі…
– Добрий вечір. Війна доріг не вибирає, а ми багато не витопчемо.
– Та хіба я про зерно? Відомо, війна. Що залишиться, те й уродить. Я тільки бачу, панове, що ви цілий день чірацюєте без харчів, от і приніс.