На позиції німецький скорострільних гармат спалахнула паніка, але командир батареї швидко ліквідував, її. Каноніри викотили гармати з окопів на газон, де було вище, зайняли свої місця. Вода сягала до коліс, частина снарядів замокла, проте був ще запас на автомашинах. Солдати, занурені по коліна в воду, передавали їх один одному.
Щораз ближче лунало «ура-а-а» і різкіше тріщали автомати. Спостерігач, який влаштувався на верхньому поверсі, підбіг до вікна, що виходило на майдан, і гукнув:
– Поляки!
– Увага! – Офіцер, який сидів на підніжці машини підвів руку вгору, почекав, поки цеп вибіг з вулиць на край майдану, й скомандував: – Вогонь!
Гармати плюнули вогнем, стволи засмикались вперед-назад, мов собаки на ланцюгах. Несподівана злива снарядів придушила крик піхоти. Затріщали автомати, але їх було ледве чути крізь переможний гуркіт зеніток.
Праворуч за деревами, що росли на майдані й за каналом, з'явилися німецькі солдати, з вікон посипались кулі.
Саме в цю мить, коли здавалося, що атака захлинулася, що доведеться невеличкими групками штурмувати поодинокі будинки, з протилеглого боку трикутного майдану, з-за будинків висунувся ніс річкової баржі, яку несла течія. Спершу ніхто на неї не звернув уваги. Аж раптом те старе корито сипонуло вогнем, мов добрячий крейсер. З палуби били два кулемети. На носі блискали фаустпатрони, важкі снаряди почали вибухати поміж гарматами.
Солдати, які причаїлися в будинках, прикриті стінами, могли, перестріляти екіпаж баржі за хвилину – дошки не захищали від куль, проте ворог був удруге захоплений зненацька. Ледве фашисти залишили старанно підготовані укріплення в підвалах, ледве солдати в мокрих мундирах зайняли нові позиції й узялися за зброю – несподівано на них напали. Хтось зарепетував про оточення, хтось, кинувши зброю, загуркотів чоботиськами по сходах, за ним рушили інші.
Гарматна обслуга однієї зенітки повернула ствола до нової цілі, але поки гармата встигла вистрелити, загорілася машина, що стояла рядом.
Приглушене на хвилю залунало «ура-а-а» піхоти, що знову піднялася в атаку.
Баржа гриміла пострілами й пливла собі за течією – коли раптом з вікна будинку хтось кинув гранату. Гримнув вибух, на кормі загорілася палуба, заклубочився дим.
– Не погасимо! – гукнув Густлік.
– У воду! – скомандував Кос.
Не дуже знаючи, де ще канал, а де вже мілина, пострибали з баржі, намагаючись потрапити ближче до дерев.
– У спину припікає, в чоботях мокро – ото приємно! – лаявся Єлень, вистрілюючи останнього фаустпатрона.
– За мною!
Подавши команду, Янек перший стрибнув через вікно до цегляного будинку. За ним Григорій, тоді Кугеяь з рюкзаком і врешті, Густлік, який пильнував німця. Сховалися саме вчасно, бо злива куль сипонула на майдан: стріляли ті, що йшли в атаку.
Охоплена вогнем баржа зникла за будинками. Хвилину серед покинутих гармат і машин хлюпотіла тільки вода. Потім надбігла наша піхота, а попереду хорунжий з кулеметом в руках і Томаш.
З середини будинку, по коліна в воді, виходили артилеристи з піднятими над головою руками.
– Знайомі. Це ті, що мене вночі підвезли, – пояснив Черешняк і голосно рахував: – Вісім… дванадцять… п'ятнадцять… дев'ятнадцять…
– Який телепень наших полонених лічить? – загримів з сіней грізний бас.
За останнім німцем з'явилося дуло автомата ї брудне, втомлене обличчя сілезця.
– Томеку! – Єлень розкинув руки, але завагався і, замість обійняти друга, почав пояснювати: – Твій мішок на обер-єфрейторі Кугелю приїхав, але гармошку розбило, хоч була в бункері. Не турбуйся, всю баржу запалили, все там пропало…
– Е-е-е… то нічого, – сказав Томаш і хоч жаль йому було, ступив півкроку вперед.
Схопили один одного за плечі, немовби мали намір боротися, а не вітатися.
Григорій, з обличчям у грязюці й крові, зсунув шоломофон з лоба. Янек – під очима йому темніли синці – сперся на підвіконня, усміхаючись, вони дивилися на цю зустріч, але відразу ж підбігли Шавелло, молодий і старий, а за ними задиханий Чорноусов, почались обійми, дружні стусани й вигуки.
Повз них перебігали групки солдатів, які далі наступали, далі за місто. По воді чалапала мінометна рота, несучи свої «гармати» на плечах.
Вода вже починала спадати, сягала литок. Підійшов командир полку, кілька штабних офіцерів, зв'язкових і радистів з радіостанціями на спинах. Командир зупинився біля наших і, поки встигли доповісти, запитав:
– Хто перший увірвався до міста?
Чорноусов і Томаш глянули один на одного й майже враз показали на хорунжого – забризканий болотом, той стояв оддалік І з масною плямою на рукаві та розірваною об дріт халявою був зовсім інший, ніж завжди.