– Молодший лейтенант перший, – сказав старшина. – Хотів я дістати польську медаль, але в нього ноги міцніші.
– Хорунжий двічі піхоту піднімав, – докинув Черешник,
Полковйик, не сказавши ні слова, вийняв з кишені медаль «Заслуженим на полі битви», причепив виструнченому офіцерові на груди.
– Служу вітчизні!
– По документ з'явишся завтра до начальника штабу… А ви хто? – мовив до танкістів.
Кос виступив уперед і доповів:
– Увесь екіпаж «Рудого», громадянине полковник.
– Водогінники?
– Не розумію.
– Ви повернули крана. Дякую і не забуду, – по черзі потис усім трьом руки.
Тримав ще Густлікову лапу, коли ззаду до Янека підкралася Маруся і долонями закрила йому очі.
– Це ти! – вгадав хлопець, і по голосу чути було, на кого подумав.
– Я! – кинулась йому на шию.
Полковник сердито озирнувся, але замість догани тільки сказав:
– Екіпаж!
Усі стали струнко. Вогник – закинувши руку на шию Янекові, Шарик гарчав нетерпеливо, не знаючи, чи має право вже кинути санітарну сумку й вітатись, чи повинен сидіти непорушно та ще й з хвостом, опущеним у холодну воду.
– Лишайтеся в цьому будинку, помийтесь і висушіть одяг. Тут вас знайде танковий хазяїн. З Рітцена вводитиме до бою оперативну групу.
– Наш генерал? – запитав Густлік.
– Ваш. А полонених моя піхота забере.
– Без цього одного. – Кос показав на Кугеля.
– А то чому? – командир полку насупив брови.
– Знаємо вже його. Пригодиться комендантові міста, допомагатиме порядки наводити.
– Гаразд, – полковник кивнув головою, віддав честь і пішов услід за своїм полком.
Тільки тепер Маруся забрала в собаки сумку, й той шалено застрибав у вітальному танці, обляпуючи всіх болотом і водою.
– Не радій, Шарику, – сумно сказав Саакашвілі, притримуючи волохаті лапи на своїх грудях. – «Рудий» згорів. Ми залишилися без броні над головою.
– Поздоровляю! – мовив Чорноусов до хорунжого.
– Я також, хоч позавчора не бажав вам добра, – потиснув йому руку Кос і додав: – Справді, ходімо сушити мундири.
Попрямували до сіней, штовхаючись у дверях.
– З вами краще загубити, ніж з іншими знайти, – сказав хорунжий.
– Що ж ми? – відповів Чорноусов. – Люди, як люди.
– Пане хорунжий, – Черешняк, який ішов останнім, притримав офіцера за руку. – Я б попросив ножа й мазь, бо потім забудете.
З польської переклав
Станіслав Савков
Художник
Георгій Малаков
Видавництво ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”
Київ 1971