– Вставай.
– Чого? Ще не світає.
– Вставай, – проказав ще раз із притиском. – До війська підеш.
Томаш сів, здивовано захитав головою.
– Адже був уже і звільнили. Сказав, як ви навчили…
– Ну! – грізно підвів руку.
Прокинулась мати, швидко перехрестилася, накинула через голову спідницю і встала.
– А ти чого?
– На дорогу щось зготую.
Грюкаючи горщиками, почала поратися по темній кухні.
Заскрипіли двері, з сусідньої кімнати виглянув офіцер, який теж прокинувся.
– Щось сталося?
– А сталося, – пробурчала Черешнякова. – Старий здурів, сина гонить.
– Куди?
– До Гданська, у танкову бригаду, – пояснив Черешняк.
– Як я туди потраплю? – із злістю пробурмотів хлопець, надіваючи штани.
– Разом з Віслою. Зрештою, я тобі, Томочку, дорогу покажу.
Поки зійшло сонце, Черешняки одміряли вже кільканадцять кілометрів. У коротких куртках, босоніж, з черевиками, зв'язаними шнурками й перекинутими через плече, бадьоро крокували надвіслянським валом. Томаш ніс невеликий мішок, старий тримав у руках довгу лозину.
Йшли мовчки. Та й про що було балакати? Перешкод жодних не зустрічали, аж поки побачили пасасто пофарбований шлагбаум й вартового.
Підійшли, не стишуючи ходи, й батько, пригнувшись, прошмигнув під шлагбаумом на той бік. Вартовий загородив йому дорогу гвинтівкою з примішеним багнетом.
– Куди?
– Здрастуйте, товаришу. – Черешник, ступнувши ще півкроку, однією рукою відсунув з-перед очей вістря багнета, другою зняв капелюха і пояснив: -Рябу шукаємо, корова від нас втекла. Не бачив? Ряба така…
– Ясно, – вартовий кивнув головою. – Он там вона, – показав на худобинку, що паслася віддалік.
Черешняк ще раз уклонився, дав знак синові, й обидва побігли підтюпцем. Опинившись на безпечній віддалі, сповільнили однак ходу, знов пішли розміреним, сягнистим кроком, як і належить людям, котрих чекає далека дорога,
– Аж спітнів через те твоє залізо, – сказав батько. – Не треба було брати.
– У дуплі заржавіло б, – відповів Томаш і, засунувши руку під куртку, поправив зброю на животі. – Може придатися.
Минуло, може, три, може, чотири години, коли раптом старий задріботів, немовби танцюючи польку. Томаш міняв ногу, щоб підладнатись до батька, але даремно. Черешняк, певно, щось собі в голові обчислював, міркував, ворушачи безгучно губами, то стишував, то знов прискорював ходу влад з думками.
– Важко було б з вами в одній упряжці, – пробурмотів Томаш.
– В запрязі мусить бути кінь, – відповів старий. – Людина не підійде. Учора за всю післяобідню пору виорали тільки три борозни.
Якийсь час мовчали. Черешняк знову, пішов швидше. Син наздоганяв старого щораз ширшими кроками, і коли батько раптом зупинився, мало не наштовхнувся на нього. А що старий не квапився йти далі, хлопець зняв з плечей мішок з харчами, почав розв'язувати.
– Ти що? Зголоднів? Ще не час.
Пішов уперед, а за ним Томаш, знову закидаючи мішок за спину.
– В них є не тільки танки, – озвався батько, сповільнюючи темп. – Автомашини мають. І коні теж.
– Хто?
– У бригаді, генерал.
– Навіщо їм коні? – байдуже спитав Томаш.
– Мабуть, на випадок, коли машина зіпсується… Або, може, харчі до кухні возять: картоплю, хліб, капусту.
– Їсти так хочеться, що аж шкура болить.
– Купимо десь хліба. Сухарі на потім.
Хліба не було де купити, та старий не дозволяв зупинитись попоїсти, уперто чимчикував далі. Зупинилися тільки надвечір, коли побачили на піщаному шляху перехилений ваговоз: лопнули камери на задніх колесах. Водій сподівався на щасливий випадок, бо домкрата позичив товаришеві, а цим шляхом ніхто не проїздив. Черешники допомогли розвантажити, підняти і навантажити, за що одержали по дві скибки хліба з консервами і цілу ніч їхали, одсипаючись на мішках з крупою, а вранці, значно ближчі до мети, тепло попрощалися з водієм.
На невеличкому вогнищі з сухих шишок зварили кашу з пшона, що його батько набрав з надпоротого мішка, і попрямували далі.
Незабаром добулись якогось містечка понад Віслою. На околиці стояла крамниця, не треба було звертати з дороги. Пхнули двері – задзеленькотів дзвінок, і з кімнати вийшов продавець. Проте полиці були майже порожні: чорний крем для взуття, жовті шнурки, на прилавку велика банка квашених огірків.
– Добрий день. Буханець хліба у вас знайдеться? – сказав старий, знімаючи капелюха.