– Нема хліба.
Старий простяг руку до банки, порившися в огірках, вибрав найбільший, відкусив половину, а решту віддав синові. Витерши долоню об куртку, добув повішений на грудях мішечок, а з нього сувій банкнотів і один поклав на прилавок.
– Хліба.
– Вранці був, тепер нема. – Продавець ляснув долонею по прилавку.
Черешняк кинув ще одного банкнота, почекав трохи і поклав третього.
Продавець уважно дивився, присунув руку ближче до грошей.
– Можу дати половину, – не витримав спокуси.
– Цілий, – зажадав Черешняк і, поклавши четвертого банкнота, накрив усі долонею.
Продавець простягнув руку під прилавок, дістав круглий буханець. Томаш узяв хліб, поклав у мішок, а старий враз одсмикнув руку з грішми, залишаючи тільки один банкнот. Продавець узяв довгий ніж до різання хліба, вдарив лезом по прилавку.
– Решту грошей, – сказав з грізною вимогою в голосі.
– Стільки належить. Бувайте здорові.
Старий вклонився, нап'яв капелюха. Продавець зміряв молодого очима, ступив крок, щоб вийти з-за прилавка, але, подумавши, махнув рукою і залишився на місці. Томаш схилив голову і вийшов услід за батьком.
Довго дзенькотів дзвінок при виході. Продавець стояв біля вікна і дивився, в який бік пішли ті двоє. Потім плюнув на давно не метену підлогу, надів шапку і, замкнувши двері на ключ, швидко попрямував до міста.
Черешники, попоївши хліба з цибулею, простували далі широким битим шляхом – ліворуч тягся ліс, а праворуч унизу виднілася Вісла. Томаш час від часу озирався назад. І коли вони саме вийшли із затінку на сонце, син на ходу смикнув батька, що йшов Попереду, за рукав.
– Батьку…
– Що таке?
– Троє на велосипедах їдуть за нами. Сховаємося між деревами?
Черешник став, подивився, подумавши хвильку, й мовчки спокійно пішов далі. Томаш – за ним. Велосипедисти наближалися, вже майже наздоганяли, а старий буцімто їх не бачив. Один з переслідувачів – хазяїн крамниці – поїхав повільніше, а двоє інших, худий і огрядний, звернули лівобіч дороги. Міцніше натисли на педалі, випередили пішоходів і, зіскочивши з велосипедів, поставили їх під вербою.
– Розстебни куртку, – сказав батько, не повертаючи голови.
За десять метрів позаду причаївся продавець з важкою помпою у руці, а двоє його спільників заступили їм дорогу спереду – злегка розставивши й зігнувши ноги, чекали: коли Черешники підійшли ближче, вони, як по команді, добули складані ножі, розкрили їх.
– Усі гроші, або будемо пороти, – сказав худий.
– А може, я порону перший, – відповів Томаш і, відхиливши полу куртки, блиснув автоматом. – Ножики покладіте на стежку і три кроки назад… А тепер рилами вниз на землю і не ворухнись. Ти також! – крикнув на продавця, бо той позадкував.
Батько тим часом підняв ножі, помацав пальцем, чи гострі. Один закрив і сховав до кишені, а з другим в руці пильно оглянув велосипеди.
– Цей найгірший, – сказав, зітхнувши, й перерізав покришки дамського велосипеда, на якому їхав продавець. – Бог на поміч, – чемно додав, коли сідали з сином на велосипеди.
– Кепсько виховані, – сказав Томаш, бо жоден з трьох не підвів голови од землі.
Велосипедом їхати значно швидше, ніж іти пішки, навіть коли грунт піщаний, а стежина вузька й крута. Перегодом стежка, повернувши вбік, вивела на шосе. Старий поправив капелюха, схилився над кермом і міцніше натиснув на педалі. Томаш не відставав од батька.
Не збавляючи швидкості, переганяли підводи. Трапилося навіть, що, спускаючись з горба, перегнали вантажний автомобіль. Так домчали до дошки з написом: «Гданськ 172», з-під якого проступали свіжозафарбовані літери: Danzig.
За дошкою здіймалася гора, з неї вони знову побачили Віслу й місто, що лежало над самим берегом. Шосе йшло над рікою, не було жодного повору – то хоч-не-хоч поїхали між будинками.
Набережна Вісли тут була гранітна, вулиці вимощені квадратними плитками. Через кожних кілька метрів стирчали залізні тумби, до двох із них товстими линвами прив'язано баржу. На палубу й звідти на берег можна було зійти по кладці. Невисокий кремезний капрал у тиковій формі з плямами мастила на колінах керував вантаженням мішків з борошном. Черешники зупинились, прислухаючись, як капрал гримає на робітників і солдатів, що їм допомагали.
– Подержи, Томеку, – наказав батько і, злізши з велосипеда, підійшов ближче. – Пане капрал… – Але той навіть не озирнувся.
– Пане сержант… – покликав Черешняк голосніше, почекав трошечки, а тоді гукнув: – Пане поручику!
– Не знаєтесь на чинах, громадянине? – Капрал одвернувся. – Я не поручик, хай йому грець.