Віхура встав, ударив ногою осколок. Глянув на пусте місце, де щойно лежав Томаш. Здивований оглянувся і побачив, що стрілець уже знов сидить під стерновою рубкою з гармошкою на колінах.
– Он який ти! – здивовано мовив Віхура. – В бригаді, мабуть, тільки Кос міг би з тобою змагатися.
– На гармошці?
– Ні. В стрільбі.
Обидва Черешники всміхнулися, а Томаш, тихенько граючи, висвистував мелодію через щербину між передніми зубами.
– Стривай! – Віхура енергійно піймав його за руку. – Де автомат? Звідки маєш зброю, коли ще в армії не служиш?
– Не маю, – відповів Томаш, і обличчя його скам'яніло.
Якийсь час міряли один одного очима. Нарешті Віхура підвівся, силувано всміхаючись.
– Як ні, то ні. При нагоді пошукаємо.
Сховавши руку в кишеню, поволі пішов на ніс судна до своїх солдатів. Звідти неспокійно глянув у бік стернової рубки, закусив губу, а тоді навпочіпки присів за якірним підйомником і покрутив ручку польового телефону:
– Буксир? Говорить Віхура. Капрал Віхура. Пришвартуйтеся в найближчому місті, де в гарнізон…
Моторист на судні не спитав навіть, у чому справа, тільки ствердив, що наказ прийнято.
Може, з півгодини пливли, тримаючись найглибшої течії, а потім попереду з'явилося місто й невеличка пристань. Буксир просигналив сиреною, повернув на мілину, і баржа ближче й ближче підходила до берега. Над водою нависли гілки дерев. Обидва Черешники, уважно подивившись на них, значущо перезирнулися.
– Шкода гармошки, але треба.
– Як треба, то треба, тільки підсади мене, Томочку, бо сам не дострибну.
Коли над палубою нависла грубезна гілляка, Томаш підсадив батька. Гілляка збила капелюх. Старий підтягнувся, сів верхи на гілці й розпачливо зойкнув.
– Держи його!
– Держу, – буркнув син, рукою вчепившись за гілляку, а ногою піднімаючи з палуби одного велосипеда.
Солдат на носі клацнув затвором карабіна і крикнув:
– Диви, тікають!
Віхура і солдат побігли на корму. Похилений ясен, що в його кроні, як два індики, тріпались утікачі й виблискували велосипедні спиці, лишався далі й далі за кормою. Капрал дістав пістолета, але навіть не підвів його і стримав солдата, який прицілився з карабіна.
– Не треба! Людей жалко і до того цей молодий надто добре вже стріляє… – Розглянувся і поклав руку на кермо велосипеда, що стояв під стерновою рубкою. – Велосипед на нашу користь. Велосипед і шапчина… – Підняв з палуби зім'ятий, полинялий од сонця й дощів капелюх старого. – Скоч на ніс і передай на буксир, що причалювати не треба. Підемо прямо на Гданськ.
Ледь почало світати, як Черешняк розбудив сина.
– Поспали б, тату, ще трошки.
– У голову холодно.
– Курткою накрийтеся.
– Послухай, Томочку.
Томаш виліз з нори, висмиканої в стогу торішнього сіна. Десь оддалік зацокотів кулемет- раз, другий, гримнула граната. Трохи згодом знову черга, вибух, але вже ближче.
– Потім поїмо, – озвався старий.
– Потім, то й потім.
Вилізли із стогу, поспіхом пробралися через кущі, аби лиш подалі від пострілів.
Розвиднювалось, постріли вщухли. Над дзюркотливим прозорим струмочком з'їли по сухарю, запили водою і, звеселілі, поїхали вдвох на одному велосипеді твердою стежиною, що бігла обіч путівця. Томаш натискував на педалі, батько сидів на рамі, одно приказував:
– І ото треба тобі було, Томочку, в ту міну стріляти? Хай би собі пливла, ми ж її минули. А тепер, замість вигідно сидіти…
– Не крутіться, бо у рів попадаємо.
– Мушу, бо інакше труба мені, перетне сідниці впоперек… – Натрапили на вибоїну – Черешняк замовк, ойкнув, лише трохи згодом додав: – І велосипед один пропав.
Томаш ураз вибухнув сміхом.
– Чого регочеш, дурню?
– Ваше волосся ніс лоскоче, – хихотів хлопець. Старий і собі тоненько засміявся.
Сміючись з'їхали з чималого горбка. Стежина завернула у веселий, біло-зелений березняк, і там шлях перегородила повалена деревина. Враз загальмували, але колеса занесло, і обидва гепнулись на землю. Не встигли ще стати на ноги, як з-за дерев вибігло двоє німців – невеличкий на зріст фельдфебель і високий рядовий.
– Хальт! – закричали, націливши автомати в розпростаних на землі людей.
Приголомшені Черешники лежали на землі, витягши над головами руки.
– Ростягай, ростягай, – пояснював унтер-офіцер і, розстібаючи ґудзики мундира, жестами показував, чого йому треба, тупав ногами, неспокійно озираючись.
Черешники, побачивши, що то не жарти, вилізли з-під велосипеда, підвелися на ноги і почали знімати куртки.