– Їй-богу, застрелять, та ще й велосипеда заберуть, – бурмотів батько.
Томаш намагався підвести свого автомата, але зачепив мушкою за підкладку. Високий німець встиг підскочити і вирвав у нього зброю.
– Бандити! Партизани! – цідив крізь зуби, цілячись у хлопця.
Фельдфебель стримав його і, поклавши палець на губи, наказав:
– Заткни пельку!
За хвилину Черешники залишилися в самих підштаниках. Німці жестами наказали їм лягти на землю, а самі миттю роздяглись, не випускаючи з рук автоматів. Якусь мить здавалося, що всі четверо зібралися купатися, але фріци зразу ж схопили селянську одіж. Видираючи один в одного штани, сорочки, куртки, похапцем одяглася і, забравши велосипеда, рушили в той бік, звідки з'явилися батько з сином.
– Тихо! – приглушено погукували ще з-поміж дерев.
Черешники якусь хвилину лежали спокійно, тоді, підвівши голови, розгляділись довкола. Потому Томаш, надівши німецькі штани й чоботи, обережно рушив стежиною. Скраю березняка, на превеликий подив, побачив у траві всю зброю – свій і обидва німецькі автомати. Схопив свого, зарядив, та було пізно: німці дійшли до вершини горба і вже зникали за обрієм. Томаш забрав зброю і повернув до батька, який сидів на пеньку, одягнений в унтер-офіцерський мундир, підпеирезаний, навіть у кашкеті.
– Фасон непоганий, – повертався на всі боки стаз рий, – тільки колір паскудний і треба ці ворони викинути, бо далеко не… – раптом урвав, кинув ножа, яким збирався відпорювати, і, враз посмутнівши, підняв догори руки.
– Що з вами, тату?
– Викинь, Томочку, ці автомати, викинь, кажу тобі, – наказав синові.
Томаш поклав зброю в траву і, оглянувшись, побачив чотири націлені дула й чотирьох радянських солдатів. Ті насмішкувато оглянули спійманих, один підняв з землі мундира й кинув Томашеві:
– Ходімо, фріци. Гітлер капут!
Мовчки вивели обох із березняка на путівець. Томаш скоса зиркнув на батька, чи дуже схожий він на унтер-офіцера, і аж налякався, бо хто не знав, міг повірити. Хоч і немолодий, але як на фельдфебеля кінця війни був аж занадто добрий.
– Треба сказати їм, що ми поляки, – шепнув старому.
– Борони боже, – перелякано прошепотів батько. – Таких поляків, що німцям служать, вони на місці…
За п'ять хвилин вийшли на шосе, де чекав уже цілий загін полонених, вишикуваних у ряд по чотири. Приєдпавши ще двох, один із солдатів, які взяли Черешників у полон, гукнув:
– Готово!
– Кроком руш, – пролунала команда з голови колони.
Колона зрушила з місця. Німець, котрий ішов поруч зі старим Черешником, спитав по-німецькн:
– Вас узяли в полон щойно, пане унтер-офіцер?
– Йди геть, – відповів йому по-польськи Черешняк і показав німцеві язика.
Колона минала дороговказ з написами по-російськи та по-польськи: Гданськ 63.
– Вже близько, – зітхнув старий. – Тільки емблема мені не подобається, – шарпнувши, зірвав з грудей надпоротого орла.
Після заручин Янека й Марусі для екіпажу «Рудого» час тягнувся дуже повільно. Генерал буцімто обіцяв, що пошле їх у штаб І армії вслід за чотирма танками, відправленими туди раніше, але останнім часом був дуже чимось зайнятий, і не могли його побачити.
Отже поки що, як то буває звичайно в тилових гарнізонах, їх посилали на роботи до машинного парку, в караул, а найчастіше, зважаючи на Шарика, призначали охороняти полонених німців під час роботи на міських вулицях. Служба була неважка. Одне тільки – нудна. Сиділи на руїнах розбитого будинку і вигрівалися на сонці. Густлік з нудьги посвистував і підспівував. Григорій морщив лоба і вдесяте розповідав Янекові:
– Я запросив Аню, але чи то був дамський вальс, чи вони помінялися, отже, то була Ганя. Як пізнати…
– Яка тобі різниця? Ставай на коліна перед тією, що йтиме ліворуч, ближче до серця, – порадив Густлік.
– Одну кохаю, а другу ні. Не все одно.
– Стрічку тобі дала.
– Тобі теж та друга дала. І обидві однакові – блакитні.
– Познач її якось і замовч нарешті, – розсердився Янек.
– Та ти так до мене, до друга? – сумно зітхнув грузин.
– Пробач! – Кос обняв його за плечі. – Але вже не можу витримати. Маруся пішла на фронт, адже ж дівчина, а ми, здоровані, за цією дурною роботою. – Копнув ногою по рештках муру.
Уламки цегли покотилися вниз. Німці, що прибирали вулицю, покинули роботу й здивовано попідводили голови.
З розбитої брами вийшла худорлява жінка в чорній сукні, наблизилась до одного з полонених і, не впізнавши в ньому німця, запитала:
– Пробачте, син у мене пропав. Маречек. Ви, панове, часом не бачили?
Відійшла, не чекаючи відповіді.