На Довгий Ривок зійшлося безліч народу. Крім польських та радянських солдатів, було багато цивільних, і натовп сягав аж по Зелену Браму, до моста через Мо-тлаву. Саме до цих людей з промовою звернувся генерал, закликаючи, щоб вони з рабів, силою притягнутих сюди гітлерівцями, стали ще сьогодні господарями давнього польського міста, навіки повернутого у лоно народної Польщі.
Янеків батько дякував радянським солдатам і польським танкістам за труд і кров, за навальний штурм, завдяки якому врятовано хоч частину будинків і фабрик, врятовано приречених на загибель полонених і польське населення.
Обидва виступали з тераси перед входом до палацу Артуса. Гучномовці повторювали їхні слова, проте Янек, Григорій і Густлік і так знали б і чули все, бо «Рудий» з гордо піднятим гарматним дулом стояв найближче до промовців. Екіпаж сидів на танку, на башті, а з ними Маруся і Лідка, сержант Чорвоуеш ну й, звичайно, Шарик.
– Якби нас ще пофарбувати сріблом, то був би справжній пам'ятник,- голосно прошепотів Єлень.
Лідка захихотіла, уявивши собі посріЄленого Густліка, Григорій завторував їй і дістав стусана від Янека. Не чули останніх слів з трибуни, і тільки старшина, засичавши, як паровоз, заспокоїв їх.
Увесь майдан завмер, посвітлішало від підведених угору облич, бо всі дивилися на подзьобану снарядами вежу Головної ратуші, вище годинника, вище широкої галереї, на малу галерею під самісіньким дахом.
– Там хтось є? – тихо спитав Єлень.
– Є. Солдат, але без шапки, – відповів Кос, долонею заслоняючи від сонця свої яструбині очі.
– Ракети пускатиме або на сурмі заграє?
– Розмахуеться.
– Широкою дугою злетів у повітря пакет завбільшки з рюкзак, розгорнувся, і на тлі темної стіни засяяла на сонці довжелезна біло-червона стрічка, затріпотіла на свіжому морському вітрі. Перш аніж хтось встиг крикнути чи промовити слово, заграли сурми, вдарили барабани й літаври трьох оркестрів – польської танкової бригади і двох дивізійних радянських.
Ще не вмерла Польща, поки ми живемо…
Сполохані чайки закружляли в небі над будинками без дахів, над підведеними вгору, немов збризнутими ранковою росою, обличчями людей.
У визволеному Гданську було невпроворот різної роботи. Тому Станіслав Кос хотів одразу після урочистості повернутися до магістрату – але екіпаж «Рудого» заполонив його і потяг на Веетерплятте. Молодь просила показати, де стояв лінкор «Шлезвіг-Гольштейн», де була брама з орлом на овальному щиті й написом «Головний транзитний військовий склад», а потім, розгортаючи лопухи, що вибуяли по груди, оглядали рештки цеглин ного муру, заржавілі залізничні рейки, руїни вартівні.
Присіли, врешті, біля берега на шлюпці, перевернутій дірявим дном догори, дивилися, як вітер носить чайки над Мертвою Віслою, і слухали спогади поручика.
– Під кінець я сам мусив узятися за кулемет. Поранило мене осколком у голову, але легко, одне тільки, що каску на бинти важко було натягнути, А вони бомбардували, били з гармат… Проти важкої зброї ми були безсилі, однак за наших п'ятнадцятьох заплатили трьома сотнями гітлерівців. Ми утримували Вестерплятте тиждень. Тоді, коли війна тільки починалась, це було важливо. Потрібно було, щоб світ почув ті постріли, прокинувся і зрозумів, що після кожної нової поступки бандити ще дужче нахабніють…
Лідка, скинувши тіснуватий чобіт, гріла босу ногу на білому піску. Маруся зірвала травинку, кусала жовто-зелене солодкувате стебло. Шарик розлігшися на пласкому камені, ніжився на полуденному сонці, клацав зубами, намагаючись упіймати муху.
– Тут був початок, – сказав Густлік, – і тут для нас відбій. Хіба ж ні? Завтра ввечері урочистий бал. Танцюватиму, як уже давно не танцював. – Підвівся, зачовгав чоботиськами в темпі оберека.
– На урочистий бал саме час, а на відбій ранувато, – відповів Вест. – Скрізь руїни, міни, порт захаращений розбитими суднами, Треба все це…
– Ясно, – урвав Янек, – але головне, що ми відшукали один одного.
– Мій старий також уже написав. – Густлік витяг з кишені конверта, ляснув ним об долоню. – Мати вітає увесь екіпаж.
– А всього нема. – Григорій переламав і кинув через плече лозинку, яку досі крутив у руках. – Нема кому сказати нам, яка завтра погода.
Всі посмутніли. Шарик наставив вуха, перестережливо загарчав. Через руїни, шелестячи сухими стеблами торішніх бур'янів, підходила до них щупла, нестара ще жінка в чорній сукні.
– Пробачте, в мене син пропав. Маречек шестирічний. Чи ви його не бачили?
– Тут ніхто не проходив, – помовчавши, відповів Янек.
– Пробачте, то я піду. Рік тому пропав, вийшов на вулицю, піймали його – не повернувся. Маречек, шести- | річний, – відходячи, скаржилася сама до себе жінка, не чекаючи на відповідь.