Довго дивилися їй услід.
– Мені час, – Маруся підвелась. – На чергування треба одягти старого мундира.
– А перед танцями варто довше поспати, – докинула Лідка.
– Не скоро ще по цій війні проясниться, – сказав Янеків батько, коли вже рушили назад.
– Але Густлік має слушність, коли каже про відбій, – енергійно втрутився Григорій, – бо це вже близько. Я сам на світі, мов палець, жодна дівчина мене не хоче, але й собі планую, як жити по війні.
Йшли навпростець парами в той бік, де залишили на набережній шлюпку, переправившись через Мотлаву.
– Знайдеш таку, що тебе захоче. – Густлік обійняв грузина за плечі. – Завезу тебе під Студзянки до Черешняка і висватаю.
– Сільської не хочу.
– Ну, то підшукаємо тобі дівчину з Варшави. Віхура це влаштує, скажу йому, як повернеться.
– Де Віхура? – спитав Григорій.
– Поплив баржею по борошно, але до завтрашнього вечора, до танців повинен вернутися, – пояснив Янек.
Віхура не встиг вернутися до вечора, але бал розпочався, тільки-но зайшло сонце. Не вечірка, а справжній бал. Солдатський бал у визволеному Гданську.
Величезна зала на першому поверсі старого будинку заледве вміщала гостей. На стінах ще виднілися сліди боїв: тут понад вікном смуга кіптяви після пожежі, там навскісний стібок автоматної черги на потрісканій штукатурці, але всюди чисто, по-оолдатськи прибране, а де не можна було – затулено воєнними плакатами. Був там зелений солдат, який закликав: «На Берлін!», кумедні гітлери Кукриніксів, сивий селянин, що б'є у давін, з написом: «Брати слов'яни!» Де не стало.плакатів, почіпляли шматки артилерійських маскувальних сітей, підв'я-вані плащ-палатки, прикрашені зеленими гілками ліщини, терновим галуззям, обсипаним білим цвітом, або ж гасла, нашвидку написані на полотні: «Гданськ навіки польський!», «Уперед на Берлін!», «Гайда до танцю, як на германця!»
Майже посеред зали в підлозі темніла діра, пробита снарядом. Заслоняли її саперні козли з табличками: польською мовою – «Увага, діра!» та російською – «Увага, не провались!» Час од часу звідти вистромлювалась голова, і солдат, вилізши по драбинці з підвалу, подавав танцюристам пляшки трофейного пива.
Грав не бригадний оркестр, що знав лише марші, а поспіхом зібраний польсько-радянськнй ансамбль – гармонія, гітара, сигнальна сурма, фортепіано із стовпчиком цеглин замість ніжки та з простреленою кришкою і, певна річ, бубон. Над підвищешням, де садів оркестр, стирчали зі стінки рештки півопуклого гітлерівського орла, пооббиваного прикладами – сапери мали його знищити, тане встигли, бо вже почався бал. Не вечірка, а справжній бал. Солдатський бал у визволеному Гданську.
– Усі пари танцюють!
Танцювали польські та радянські телефоністки й радистки, санітарки в старанно випрасуваних мундирах. Часом замість наглянсованих чобіт промайнуть трофейні черевички; кожна дівчина мала прикрасу: брошку, косинку, хусточку в руці, квітку калюжниці або гілочку терну в косах. Було й кілька цивільних жінок, жительок Гданська та привезенні на роботи, коли місто було ще німецьке – всі мали біло-червоні пов'язки або стрічки на вилогах скроєних на військовий манір костюмів. Серед солдатських мундирів сіріли цивільні вбрання. Куртки військового фасону, чоботи з довгими халявами, на рукавах червоио-білі пов'язки.
Командир бригади стояв осторонь оркестру і, всміхаючись, дивився на пари, що кружляли в танці. Минуло, може, чверть години, відколи почався бал, Коли пропхався до генерала Янеків батько з чималим пакунком під пахвою.
– Привіт, Вест! – простяг генерал руку. – Де ти пропадав?
– Тральщики відкрили вихід з порту, очистили шмат затоки, тож я гукнув кількох знайомих рибалок, пустили в хід катер і…
– Є риба!
– Небагато, але є, громадянине комендант.
– Дай спокій з тим комендантом. Мене звати Ян.
– Станіслав.
Обом ураз спало на думку: яке безглуздя, що досі не називали себе по імені, – і вони дзвінко розцілувалися, Густлік, котрий танцював з Лідкою танго «Золотисті хризантеми», помітив це і гукнув у діру в підлозі:
– Мерщій пива командирові!
Підхопив на льоту пляшки й передав 'їх, наспівуючи: «…у кришталевій (вазі стоять на фортепіано…»
Командир і Вест зачепили один ковпачок за другий, зірвали, цокнулись шийками пляшок і відлили по кілька ковтків.
– Вчора вранці я послав по борошно. Ось-ось баржа має повернутися, і тоді пустимо в хід пекарню.
– Я б узявся місити тісто. – Густлік обірвав спів, показав свою здоровезну лапу й додав уже тихіше – до Лідки: – Тільки ми тут не зостанемося. Генерал хай лишається за коменданта, а «Рудий» – на фронт.