– Можеш місити, – гукнув командир Густлікові і сказав до Веста: – Тільки я тут лишуся щонайбільше на кілька днів і – на фронт, у штаб армії. Янека треба б швидше демобілізувати, послати до школи, – очима показав на хлопця, який танцював з Марусею.
– Так, це найправильніше, проте…
Хлопець лише в цю мить побачив батька; підбігли обоє – трохи задихані, зарум'янілі. Очі їхні сяяли радістю.
– Привіт, тату! – гукнув Янек, знітився, обірвав і виструнчився. – Громадянине генерал, дозвольте звернутися до поручика Коса.
– Військова шкура – друга натура, – засміявся командир. – Відпущу тебе з армії, пошлю до школи, й тоді не питатимеш дозволу.
– За що? – враз посмутнівши, опитав Янек.
– Як то за що?
– Демобілізувати, за що? Адже наш екіпаж подав рапорт…
– Нові танки з вісімдесятип'ятиміліметровими гарматами передали армії, а решта бригади залишається тут як гарнізон.
– В «Рудого» новий мотор, громадянине генерал, – голос хлопця затремтів. – Поки не скінчиться війна, ніхто не має права…
– Не тобі вчити мене. Поки бал не скінчено, наказую танцювати.
– То я запрошую вас, громадянине генерал, – вклонилася Маруся, відкидаючи з плеча товсту каштанову косу.
Батько й син усміхаючись дивилися, як нова пара пускається в танець – гнучка тростина й кремезний дуб, що встоїть проти будь-якої бурі. Солдати розступились, даючи місце командирові.
– Я поспішав на бал, бо чоботи несу, – сказав бати ко, розгортаючи пакунок.
– Мені? – радісно здивувався Янек, побачивши шеврові офіцерські чоботи з високими твердими халявами.
– Мої, ще довоєнні. Мало носив.
– Мабуть, завеликі.
Повагавшись, Янек скинув свій чобіт, приміривея до батькового і… ледве його натяг. Озув другий, притупнув.
– Не завеликі? – всміхнувся батько.
– Як на мене шиті. Дякую, тату.
– Певне, трохи ноги відросли.
Янек виступив наперед, щоб усі його бачили, кивнув Густлікові, але той не помітив, бо, нахилившись над Лідкою, шепотів щось їй на вухо.
Дівчина кивнула головою і пішла до гурту військових, серед яких стояв радянський генерал. Лідка запросила його до танцю. Ті, хто стояв найближче, зааплодували.
– Тату, а що з отою школою? – мовив Янек до батька. – Адже ж я хочу бути з тобою, але поки війна не ркінчена, поки Польща…
– Я тебе не тримаю. Коли б навіть хотів – у такому випадку син має право не послухати.
Якийсь час дивились один одному в вічі. Янек зробив, рух, немов хотів обійняти батька, та поручик випростався і тільки подав синові руку. Потиснули міцно, як і належить солдатам, дорослим мужчинам. Може й поцілувались би, аж тут Вест побачив Саакашвілі:
– Гжесю!
Григорій сидів під стіною, а на кріслі поруч – такий же сумний Шарик. Радіючи, що його вирвали із задуми, вія швидко підійшов.
– Добре, що приїхали, бо Янек… Оце чоботи! – захоплено звів догори руки.
– І для тебе є подарунок, – урвав його поручик. – Офіцерський пояс.
Григорій вхопиш обома руками коричневий шкіряний нояс, прошитий золотистою ниткою, оглянув, притис до грудей і зненацька заговорив по-грузинськи, по-російськи, по-польськи:
– Мадлобт, спасибі, дзенькуе! – Скинув старий пояс, підперезався новим, затяг до останньої дірки. – А це що? – показав на латунні півкруглі затискувачі.
– Шаблю чіпляти.
– Шаблю, – замріяно проказав Григорій і, вихопивши з уявної піхви невидимий клинок, разів кілька рвучко рубонув повітря долонею. Вія мало не вдарив по носі Віхуру, який саме надійшов з двома гарними, схожими, майже однаковими білявками.
– Здурів, грузине? – спитав Віхура й став знайомити дівчат з товаришами: – Поручик Вест батько Янека… Янек, командир танка… А цей, що рукою вимахує, то механік Григорій, або Гжесь… Дозвольте, друзі, сестри Боров'янки, Ганна і Анна.
– Дуже приємно, – усміхнувся Вест і запитав: – Борошно привезли, Віхуро?
– Привіз, пане поручик, повну баржу, але ледве встиг.
– Однакові, – прошепотів здивований Саакашвілі, хапаючи капрала за рукав. – Обидві гарні і зовсім однаковісінькі…
– Тому що близнючки, – нетерпеливо пояснив Віхура. – Я ледве встиг, пане поручик, бо два диверсанти залізли на палубу і вкрали велосипеда…
– Густлік Єлень, – підійшовши, відрекомендувався дівчатам сілезець і зразу ж підморгнув до Віхури. – А ти мастак на вигадки. Які ще там (велосипедні диверсанти?
– Перевдягнені були в цивільне. Один капелюха загубив, як тікав.
– Диверсантський капелюх? – допитувався Єлень. – На такі балачки то навіть моя тітка Герменегільда, яка вірить у всілякі байки, не клюнула б.