– …Міна по курсу, але я її відштовхнув, вхопив автомат і… – зморщивши кирпатого носа, показав, як цілився, – трррах!
– Ой! – зойкнули налякані близнючки».
– Даруйте, але поки ми тут про справи розводимось, музика дурно грає. Дозвольте, пані Аню, – вклонився Віхура й непомітно штовхнув Григорія, аби той теж не дрімав.
– Гання – спростувала дівчина.
Саакашвілі підкрутив вуса на смаглявому, рум'яному від хвилювання лиці й схилив голову, але в ту мить, коли вже простяг руки, щоб обійняти партнерку, музика замовкла.
– Люди!
З підвищення, де грав оркестр, до публіки, звертався дядько з Вейгерова, котрий два дні тому приносив харчі екіпажеві до пошкодженого «Рудого». Якусь мить постояв з підведеною рукою, чекаючи, поки стихне гамір, і заговорив гучним голосом.
– За ті танки, що загинули на наших полях, купимо хоч один новий. Від Гданська й Гдйна, від Вейгерова, від кашубів. Хто скільки має, стільки й дає!
Кинув кілька банкнотів на велику тацю, за його прикладом пішли інші. Одна жінка зняла перстень, хтось поклав обручку. Швидко росла купа злотих, траплялись і карбованці від радянських солдатів.
– Знаєте, – сказав грузин, чекаючи на танець. – Я такий нещасливий, пані…
– Аня, – підказала близнючка.
– Увага! – гукнув хтось із оркестру. – Дамський вальс, дами запрошують кавалерів.
Густлік став перед Марусею, але та сміючись відштовхнула його:
– З тобою наступний, – пообіцяла й запросила Веста. Близнючки хутенько помінялися з Віхурою і Саакашвілі. Пари закружляли по залу.
– Потанцюєш зі мною? – запитала Янека Лідка, торкнувшись його носа квіткою калюжниці.
– Звичайно. Глянь, від батька дістав, – похвалився чобітьми.
– А пам'ятаєш шарф, що я тобі до госпіталю прислала? – То за ті рукавиці. – Лідка відкинула назад голову і з-під пухнастої гривки кокетливо зиркнула на хлопця. – Знаю, що ти мене кохав, і рукавиці могли б стати заручним перснем. Ще сьогодні…
– Як хочеш – віддам тобі ті рукавиці. Десь, мабуть, у мене збереглися.
– Замість персня? – Притулилася міцніше.
Якийсь нас кружляли мовчки, і зала вирувала разом з ними.
– Ні, – серйозно відповів Янек. – Так тільки. Не гнівайся…
– Я не гніваюсь. Зрозумій: після війни вона одразу ж поїде, і що тоді?
Хлопець промовчав. Дивився понад Лідчнною головою в залу, немовби шукав когось і не міг знайти.
Обидва генерали приглядалися до тих, що танцювали.
– Старих не запрошують.
– Така наша доля, – відповів командир бригади і додав: – Мабуть, час?
– Час.
Рушили до оркестру, піднялися на естраду. Музика вмить замовкла. Сурмач заграв сигнал: «Увага! Слухайте всі!» Солдати й цивільні повернулися до генералів. Один тільки Густлік пробіг до дверей і вискочив на вулицю.
– Солдати, – почав командир, – внаслідок взаємодії між нашими частинами, ми вирішили видати сьогодні спільний наказ міжнародного значення.
Дальших слів Єлень не чув, бо мчав щодуху до німецької гармати, покинутої в руїнах, але справної. Зарядивши її підготованим снарядом, закрив затвор і притьмом повернувся під вікно танцювальної зали, тягнучи за собою довжелезний спусковий шнур. Лише тепер він зітхнув з полегкістю, витираючи піт з лоба. Генерал читав тільки перший параграф наказу.
– Присвоюємо звання сержанта санітарці Марусі – Вогнику і командирові танка Яну Косу.
Обоє названі стояли тут же.
Підвищення по службі було несподіванкою тільки для них самих. Решта товаришів знали про це вже давно, бо Чорноусов зразу ж змінив Марусині погони на нові, темно-зеленіі з широкою червоною стрічкою, а Саакашвілі приметав Янекові срібний галун і римську п'ятірку.
Генерал по коротких оплесках і дружніх вигуках читав далі:
– Параграф другий: оголошуємо про заручини обох вищеназваних сержантів союзних армій.
– Хай живуть! – вигукнули поляки.
– Ура-а-а, – вторували росіяни, українці, білоруси і хто тільки там був.
Саме тоді Густлік, який стояв під вікном, смикнув за шнур. В руїнах блиснуло і аж так, що останні шибки луснули з дзенькотом, із стін посипалась штукатурка і впав надбитий прикладами гітлерівський орел над оркестром, відкриваючи старі, вирізьблені в камені хрести гданського герба й крило польського орла.
Музиканти, які звикли до всього на фронті, й оком не моргнули. І знову закружляли у вальсі пари, тільки вже інші.
– Розлюбив мене, – скаржилася Лідка грузинові схиливши голову йому на плече. – Єдина надія – коли війва скінчиться, вона муситиме виїхати.
– В мене ще складніше становище, – сказав Саакашвілі, – бо я запросив Анну, потім вони нас поміняли, отже та, що з нею танцював, то Ганна. Але як її тепер розпізнати, щоб освідчитися в коханні?