Світало. Ось-ось мало зійти сонце. Хто чистив зброю, хто перевзувався або пришивай ґудзика до гімнастьорки. Інші просто відпочивали, підклавши під голову руки й задерши втомлені ноги, щоб кров від них одлила. Але всі уважно, хоч і осміхаючись, слухали Томаша, який, вигідно вмостившися між старшиною і санітаркою, розповідав про свої пригоди:
– …Сержант Кос сказав, що комусь треба перейти фронт і повідомити, і я наперед уже знав – саме мені випаде. Сержант мусив залишитися, щоб командувати, а як із трьох вибирати…
– То вже тільки тебе, – підхопив Чорноусов, котрий скрутив цигарку, насипаючи махорку з пласкої, закручуваної на гвинт коробочки помаранчевого кольору, – бо і Єлень, і Саакашвілі не те щоб кепські солдати, але куди їм до рядового Черешняка…
Томаш дивився уважно на старшину, думав, чи вусач серйозно каже, а чи кепкує. Вгорі пролетіла міна, вибухнула десь позаду. Хтось з розвідників нирснув од сміху.
– Служиш мало, а розповідаєш, як бувалий, – додав Чорноусов.
Лише тепер до Черешняка дійшло, й він поспіхом, сумно пояснив:
– Ні. Але як до важкої роботи, то завжди мені доводиться. Так дома було й у війську теж.
– Ордена дадуть.
– Медаль уже мені обіцяли.
– На що?
– Та ми якось ненароком у склад боєприпасів влучили…
Розвідники реготали щораз веселіше й гучніше. Шарикові це не сподобалось, отже підвів голову з Марусиних колін, гавкнув.
– Обіцяли та не дали. Поки що лише цукерки від сержанта Коса дістав. – Томаш витяг коробочку з кишені. – Зовсім розмокли.
– То я йому дала, – усміхнулася Маруся.
– Нічого, поїмо, – сказав Чорноусов.
Узяв коробочку, поколупав ножем злиплі цукерки і почастував тих, хто був найближче до нього.
– Якби в мене була така коробка, як у вас, товаришу старшина, щоб загвинчувалася, то не розмокли б.
– Оця? – запитав усміхаючись Чорноусов і, пересипавши махорку до шкіряного мішечка, віддав Томашеві коробку. – Бери. Бачу, що добрий солдат з тебе буде.
Підійшло двоє піхотинців – один з термосом, другий приніс у рюкзаку хліб і банку з цукром. Привів їх товстощокий господар роти.
– Привіт, союзники, – привітав розвідників і, віддавши честь, одрекомендувався: – Сержант Костянтин Шавелло. Через два ел.
– Старшина Чорноусов, ласкаво просимо, – привітав його росіянин.
– Коли вже ви до нашого полку попали, та ще і полоненого привели, – сказав Шавелло, – такого бути не може, щоб пішли не поївши.
Солдати загомоніли, заворушились, забряжчали казанки. Перша пайка, мандруючи з рук у руни, потрапила до Чорноусова, а наступні – до Марусі й Томаша. Сержант потне старшині руку, зі старосвітською ґречністю поцілував руку санітарці й, пізнавши Черешняка, розкрив обійми..
– Матір божа! А що ти тут, гармоністе, робиш? А ми думали, що ви до Щеціна, до моря танком допливете. Де друзі?
– По той бік фронту.
– А гармошка?
– Там залишилася.
– Чекай, чекай… Юзеку! – гукнув' своєму солдатові. – Скоч мерщій до наших, принести гармоніку. Оце зустріч…
З-за рогу вийшов хорунжий і гукнув:
– Рядовий Черешник!
– Тут, – обізвався Томаш.
Хорунжий підійшов, зупинився і почекав, поки солдат устав.
– Слід відповідати: слухаю.
– Прийшов сказати вам, що справа частково з'ясована: Я зв'язався з штабом армії і встановив, що підозрілий, якого вчора арештували, справді сержант Кос, ви теж у складі екіпажу танка під тактичним номером сто два.
– Для мене це не новина, – кивнув головою Томаш. – А от вам, громадянине хорунжий, слід було б знати.
– Не намагайтеся говорити дотепи. До закінчення дій під Рітценом я дістав наказа мати вас на оці.
– Сідайте, товаришу лейтенанте, – запросив Чорноусов, показавши почесне місце біля себе на брезентовій плащ-палатці. – Сідайте, поснідаємо.
– Дякую, – неохоче відповів офіцер.
– Будь ласка, – запросила Маруся і притримала за морду Шарика, який мав охоту гаркнути. – Нам буде дуже приємно.
Дівоча усмішка перемогла. Хорунжий сів, узяв казанка і почав їсти. Поглядав на усміхнені обличчя навколо себе. Тільки Шарик гаркнув, однак збоку, вишкірив зуби і, відчуваючи, що виконав свій обов'язок, замовк, підставив Марусі голову під руку.
Чути було тільки кулеметну стрілянину на лінії фронту і працьовитий брязкіт ложок. Хорунжий почувався незручно, думав, що то через нього всі мовчать. Тому заговорив перший.
– Ми вже раніше зустрічалися. Собака впізнав, а ви ні.
– Помиляєтесь, товаришу лейтенант. Ми також упізнали, – спростував Чорноусов.