– І все одно запросили?
– Собака, хоч би який мудрий був – то все ж од людини дурніший. Хто його скривдить, на того й гарчить. А ми знаємо, що ви не зо зла. Просто по молодості.
– Така служба.
– Справа не в службі… у вас інше: неправильний підхід до людини, якщо дозволите старому солдатові мовити.
– Ви, звичайно, знаєте, як треба підходити до людини, – насмішкувато відказав офіцер. – Може, навчите?
– Поживеш, сам побачиш, – усміхнувся Чорноусов, хитаючи головою. – Скільки може бути шпигунів? Один на десять тисяч порядних людей, а може і на сто тисяч. Тому кожного, хто стрінеться, хапати не варто. А то впрієш, поки того, що треба, впіймаєш.
– Дякую за гостинність і за науку. – Хорунжий сердито поставив казанка й підвівся. – Я свою службу знаю.
– Ось і гармошку принесли, – вихопився сержант Шавелло, котрому дуже не подобалося назрівання міжнародного конфлікту. – Громадянине хорунжий, дозвольте, пані, дозвольте, товаришу старшина, дозвольте, – звертався по черзі відповідно до званя і поваги до прекрасної статі, а правою рукою показуючи на рядового, – Син брата, якого фашисти замордували.
– Рядовий Юзеф Шавелло, – виструнчився молодий.
Під музику смачніше їсться і людина до людини прихильніша стає.
– Прошу вас, сідайте і разом з нами послухайте, – притримала Маруся хорунжого.
Томаш, пробуючи, розтягнув міхи, глянув запитально на хорунжого й старшину. Офіцер не дивився в його бік, а Чорноусов кивнув головою.
– Може, те, що перед Одером про сьому роту, – підказав сержант Шавелло.
Навіщось надів окуляри у дротяній оправі й побачивши, що Томаш крутить головою, швидко погодився:
– Можна й інше, аби гарне. Череншяк пробіг пальцями по басах і саме в цю мить на металевих ріжках гармошки блиснули перші сонячні промені.
Музика глибоко зітхнув і заспівав тихо й сумовито:
Ой, не плачте, сестроньки, за братом, -
За три літа прийде він до хати.
Ой, не плач, дівчинонько, за милим, -
Він у полі б'є ворожу силу.
Рік минув, і другий проминає…
Гей, з війни танкісти повертають.
Їх питав молода Марися:
Чому Ясь з походу забарився?
Між слова пісні, як барабанний дроб, врізалась кулеметна черга. Томаш узяв акорда, щоб її перечекати, і розповідав далі:
Гей, з війни ми їдем, наречено,
Янека твого ми не веземо.
Він упав на річці під Берліном,
Він поліг на березі каміннім.
Розвідники заслухалися, розуміли пісеньку. Дехто вже підспівував. Юзек Шавелло задивився, мов на ікону, на Марусю. Дівчина похилила голову, витираючи хусточкою підозріло вологі очі,
Розділ XIX ЧЕРВОНІ ЧЕРГИ
Битва за шлюз після чотирьох навальних атак на якийсь час затихла. Під лісом догоряла німецька автомашина.
Кос лежав горілиць, спершись на мішки з піском, дивився крізь голі крокви в небо, пестив пальцями затвор снайперської гвинтівки, яку приніс Густлік, – війна змусила хлопця полюбити зброю.
У повітрі стояла тиша, лише від фронту зрідка постукував одинокий кулемет. Янек зітхнув, поправив цеглу під головою, що правила йому за подушку, і оглянувся на Густліка – той, доснідуючи, витирав хлібом рештки жиру з казанка.
– Така ж сама, як та, що її сибіряк подарував під Студзянками.
– Краща, бо нова, – з гордістю промовив Єлень, поплескуючи гвинтівку по прикладу, а потім розправив мундира на животі й сказав: – Не люблю воювати на голодний шлунок. Тепер можуть починати.
– Можуть. Навіть танки зуміємо затримати на мінних полях. Але найкраще, щоб почекали сигналу.
– Ти думаєш, він дійшов? – запитав Саакашвілі, який сидів з біноклем біля бійниці й стежив за полем.
– У нього був шанс. Невеликий, але був.
– Повірять йому?
– Напевно. – Густлік махнув рукою. – Тільки глянуть – зразу зрозуміють, що сам не вигадає такого.
– Повірять, – підтвердив Кос і сідаючи глянув у небо. – Сонце сходить. Або наші, або німці повинні починати…
Немов у відповідь, гримнули невидимі міномети, у повітрі завили міни й, пролетівши над будинком, вибухли на подвір'ї.
– Цими горщиками мурів не розіб'ють, – буркнув Густлік, нахилившись до Янека. – Хіба що нас залякати хочуть…
Знову гепнули дві міни, цього разу ближче, осколки сипонули по даху.
Григорій, зігнувшись під стіною, виглянув через бійницю і доповів:
– За «Рудим» гармату лаштують. Янек узяв у нього бінокля.
– Підпалюй.
– Що?. – здивувався грузин.
– Ожеред. Солома висохла.
– А «Рудий»?
– Де запалювальні? – спитав Янек, висмикнувши з кулеметної стрічки кілька звичайних патронів.