– Хитрі, – буркнув полковник, звертаючись до начальника штабу. – Ми в них під носом, але більшість вогневих точок мовчить.
– Чекають. – Майор кивнув головою і додав: – Гребля, мов пастка. Навіть якщо танкіст щиру правду каже, то за ніч могли його друзів прогнати зі шлюзу.
– Вночі не прогнали, – усміхнувся полковник і показав рукою на вузькі стовпи диму на обрії, – але не знаю, чи зараз…
– «Борсук» – сказав телефоніст, подаючи трубку.
– Слухаю… Ясно… Чекати, тільки чекати, поки не дам команди.
Брезентова завіса піднялась, увійшов Чорноусов з Черешником, а за ними прослизнув хорунжий і залишився біля дверей.
Полковник нікому не дав доповісти. Взяв Томаша за руку й підвів до спостережної щілини.
– Де ваш шлюз?
– Не видно.
– Там? – сердито запитав полковник і показав рукою вправо.
– Ні. Скоріше там, де ті два дими. Час би, громадянине полковник…
– Не твоє діло, – Командир кивнув головою і, злегка відштовхуючи його, запитав Чорноусова: – Багато засіків на греблях?
– Ні.
– Під будинками?
– Мало. Але над самою землею повибивали в стінах бійниці. В основному, кулеметні, але є й більші, значить для гармат, щоб стріляти прямою наводкою…
– Біля містка на плаці стоїть зенітна батарея, – вставив Черешник і на питальний погляд полковника додав: – Я бачив.
– Здалека?
– Зовсім зблизька, – відповів серйозно Томаш і додав: – Була домовленість, що на світанку червоні черги…
– Старшина, – сказав полковник, не слухаючи Томаша, – залишитесь при нашому штабі, поки не візьмемо Рітцена, а там своїх зустрінете. Я так домовився по телефону. Місто, як брама в стіні. Коли її виважимо з за-вісів, дві армії туди підуть.
– Є прохання, товаришу командир полку…
– Чотирнадцятий з «Росомахи», – доповів телефоніст.
– Ну й як? – кинув полковник у трубку і хвилину слухав. – Гаразд. Решта мене не обходить. Ти на греблі? Питаю, на греблі?… Гаразд. Сиди… Знаю, що жарко, але як на крок назад відступиш, віддам під суд, а хто перший увірветься до міста, нагород не пожалкую.
Закінчивши розмову, кинув, за звичкою, трубку й наказав командирові охорони штабу.
– Побіжи на позицію кулеметної роти і нехай дадуть три довгі черги трасуючими в напрямі отих двох димів. Червоними і низько над землею…
– Цього й чекають, – сказав офіцер, віддаючи честь,
І вийшов.
– Є прохання, товаришу командир полку, – ще раз проказав Чорноусов.
– Яке?
– Чекати при штабі тому, хто не звик, нудно. Прошу дозволити прилучитися до батальйону «Росомахи». Сержант знайомий там є, і ви, товаришу полковник, казали…
– Що казав?
– Про медаль. Польської поки що немає, – показав на гімнастерку, відхиляючи поли плащ-палатки.
Полковник глянув йому в очі, міцно потис руку й тільки після цього сказав:
– Згода.
Чорноусов, оддавши честь, чітко зробив поворот кругом. За ним вийшов Черешняк, за Черешником як тінь хорунжий. Мовчки рушили в бік фронту, бігли клусом, пригинаючись на відкритих місцях. Лише в ході сполучення офіцер притримав Томаша за плече.
– Рядовий, ви куди? – - За старшиною.
– Якого біса?
– Щоб ближче. Друзі там залишилися, – показав рукою на шлюз.
З сусіднього окопу, виритого у валі, заторохтів кулемет. Пласкою дугою, немов залізний прут, розпечений у вогні, небо перекреслила довга трасуюча черга.
Розділ XX ПОВІДЬ
Снаряди кришили бетонну баню бункера. Тріщина на лівій стіні з кожним ударом більшала, аж врешті стала довгою щілиною з нерівними вищерЄленими берегами, крізь яку до бункера зазирнув світанок. Брудний воєнний світанок, що сіявся із задимленого неба, мов осіння мжичка.
Густлік підвів червоні від диму очі, зітхнув і прошепотів:
– Того сигналу не діждемось.
Вистрелив з автомата в солдата, який підвівся, щоб кинути гранату. Німців було кільканадцять. Вони ховалися за рештками муру, в руїнах будинку, вичікуючи слушної миті. Раніше чи пізніше якийсь із них влучить у бійницю – і кінець, думав Єлень, хіба що перше цей бетон звалиться нам на голови.
На щастя, руїни захищали бійниці спереду, й снаряди влучали в бункер під гострим кутом, одбивалися рикошетом і, несамовито завиваючи, падали на мінне поле, вибухали разом із заритими в землю мінами.
Густлік знову глянув у щілину й спочатку не повірив, протер очі – сіро-блакитне небо прорізала червоняста смуга трасуючої кулеметної черги.
– Червона! – заволав Єлень, перекрикуючи гуркіт бою.