– Не руш! – наказав Янек і зразу ж скомандував: – Хапати обох!
Вони кинулись уперед, розборонили борців. Густлік міцно тримав Томаша, а Кос і СаакашвІлі – незнайомого солдата. Зграбний, у добре підігнаному тиковому мундирі, за поясом засунуті шкіряні рукавиці з широкими манжетами. Він не виривався, лише важко дихав і облизував краплі крові, що виступили з розбитої губи.
– Що сталося? – спитав Янек Томаша.
– Консерви хотів красти. Незнайомець знизав плечима.
– Можу вам своїх підкинути, якщо голодні, – сказав високим дзвінким голосом. – Пустіть, адже не втечу. – Він повернувся до Коса: – І собаку заберіть, бо зжере мене. Хотів повернути стрілки назад, бо поспішає на шість годин. – Показав на годинник із зозулями, що висів посередині стіни й цокав у шаленому темпі.
Густлік пустив Черешняка, який кульгаючи підійшов до стіни, відкрив дверцята годинника й витяг звідти бляшанку.
– Саме цей годинник його зацікавив. Мало тут інших? – бурчав, розтираючи плече.
СаакашвІлі та Кос теж пустили свого бранця.
– Якщо не секрет, – задерикувато спитав Янек, – яке діло сторонньому до наших годинників?
– Не сторонньому, – відповів незнайомець. Підняв з підлоги кашкет із шоферськими окулярами над козирком, надів його набакир. Потім, розтираючи руку, промовив:
– Разом воюватимемо.
Виструнчився, клацнув підборами й простиг руку, а коли, на мить завагавшися, Кос подав свою, відрекомендувався:
– Підпрапорщик Данило Лажевський.
– Сержант Ян Кос.
– Ку-ку, – підтвердила дерев'яна зозуля.
– Мене, якщо коротко, просто Магнето.
– Мене просто Янек. Звідки знаєш, що воюватимемо разом?
– Генерал хоче захопити міст на каналі до підходу основних сил.
Годинник, що поспішав на шість годин і п'ятнадцять хвилин, вибив п'яту – і пунктуально, як завжди, увійшов генерал, а за ним у темному танковому комбінезоні кремезний смаглявий офіцер з кучерявою, чорною, блискучою, мов вороняче крило, чуприною.
– Бачу, з командиром мотоциклістів ви вже знайомі.
– Так, навіть близько, – відповів підпрапорщик, скоса поглядаючи на Томаша.
– А це поручик Козуб, командир розвідувального патруля.
Кос мимоволі ступив півкроку назустріч, хотів був подати руку, але чорнявий не виявив бажання потиснути її, тільки суворо роздивлявся карими очима танкістів.
– Громадянине генерал, – почав Кос, – у Крейцбургу…
– Вже тебе повідомили? – Генерал прикинувся сердитим. – Не в самому місті, а на південь од нього бетонний міст.
Генерал розклав карту на прасувальній дошці, притиснув один її край холодною праскою.
– Дозвольте доповісти, – знову почав Кос.
– Щось невідкладне? – генерал насупив брови і глянув на годинника. – Кажи.
– В'язень із концтабору, який працював на заводі боєприпасів у Крейцбургу, повідомив, що есесівці дістали наказ повбивати їх перед самим визволенням. Аби вдарити по фашистах зненацька, підпільна організація теж підніме в'язнів, і вони кинуться на німців…
– Де він?
– У госпіталі. Поранений і дуже виснажений.
– Поляк?
– Німець.
– А чому есесівці повинні зволікати до останньої хвилини?
– Фабрика виготовляє бронебійні снаряди. Чотири тисячі в'язнів… Він приніс точний план. – Хлопець витяг з кишені невеличку ганчірку з накресленим планом.
Генерал, задумавшись, оглядав її, а потім розгладив долонею карту й, щоб краще лежала, притиснув її з другого боку ротмістровою конфедераткою. Окований козирок півколом ліг на Шпрее, а орел завис просто над темною плямою величезного міста.
У відчинених дверях з'явилася Лідка, але ніхто її не помітив, бо всі дивилися на карту. Нахиляючись, Черешняк одштовхнув Єленя, той дав йому стусана в бік, а Томаш, думаючи, що це заохочення до виступу, сказав те, чого недавно навчився від взводного:
– Чим швидше поб'ємо ворога, тим менше людей загине.
– Так, – кивнув генерал, вдивляючись у карту й щось міркуючи. – Так, – повторив, усвідомивши зміст солдатових слів, і зацікавлено дивився хвилину на Че-решняка. – А ти філософ, видно, весь у батька, проте маєш рацію.
Кос також підвів очі на Томаша і над його схиленою головою побачив Лідку, яка, піднявшись навшпиньки, посилала йому усмішку й поцілунок. Хлопець підніс руку на привітання. Дівчина була така сама, але водночас і якась інша. Не міг збагнути, що саме в ній змінилося. Може, зачіска інша, може, мундир краще підігнаний? У них там, при штабі, є всякі шевці, кравці…
Тим часом генерал гостро заструганим олівцем повернув на північ найдовшу чорну стрілку на карті й звернувся до офіцера:
– План операції, Козубе, залишається старий, коли не брати до уваги концтабору. Просунетесь ще на десять кілометрів уперед і форсуєте канал.