– Уперед! – пролунала команда.
Танк виїхав із брами на невелике кругле подвір'я. Башта поволі виконала повний оберт. Перископи уважно оглядали форт.
– Вилазьмо, – наказав Янек, – Густліку, зоставайся біля гармати.
– Лишається двадцять сім хвилин, – сказав Павлов. – Якщо доля нам не всміхнеться…
– Або пес не допоможе, – докинув Янек і, видобувши з кишені пілотку німецького майора, дав Шарикові понюхати.
Саакашвілі й Віхура підійшли тим часом до металевої брами, одної з кількох, що зеленіли у фортечній стіні. Зарипіли завіси важких дверей. У складі до самої стелі стояли сотні або й тисячі ящиків з толом.
Саакашвілі протиснувся вузьким проходом до середини, посвітив ліхтариком. За першим складом був другий і третій, теж заповнений під саму стелю. Григорію стало страшно, він повернувся назад і, важко дихаючи, сказав Віхурі:
– Там ще в сто разів більше, ніж тут. Якщо…
– Чого хвилюєшся? – урвав його Віхура. – На нас з тобою по чверть кілограма – і то забагато. Чи тисяча тут тонн, чи сто тисяч – байдуже.
– Шукай, Шарику, – заохочував собаку Кос. Собака, обнюхуючи ящики, обійшов склад і повернувся розчарований.
– Не було тут того поганця? Не було?
Шарик, гавкнувши, підтвердив: не було, бо не вловив чужого запаху.
– Гадаєш, сам майор ставив детонатора? – спитав Віхура.
– Руку десь покалічив. Біля якоїсь роботи, напевно. Думаю, що тут.
– А коли ні? Він же, мабуть, мав помічників. Одні білий прапор вивісили, але знайшлися й такі, що власної голови, набитої божевільними гітлерівськими ідеями, не шкодували.
– Не мороч голови. Треба було тобі залишитися.
– Тут сто таких складів, як цей, – втрутився Григорій. – Значить, по п'ятнадцять секунд на кожний, щоб знайти, а потім дві хвилини на розміновування.
– Янеку! – покликав Павлов, який стояв біля танка і уважно оглядав подвір'я форту.
– Що? – хлопець підбіг разом з Шариком.
– Німці люблять порядок і запаси…
– Авжеж, – підтвердив Кос.
– Гадаєш, що весною вони готували паливо на зиму?
Під ногою Саакашвілі захрустіла чимала грудка коксу.
– Ні. Тим більше наприкінці війни. Зрозумів, – сказав Янек.
Він ступив кілька кроків, дивлячись під ноги: скрізь валявся кокс, а найбільше – перед низькими металевими дверцятами.
– Замкнені.
– Стривай, – підійшов Віхура і плечем одсунув командира.
Не було часу на балачки, отже, не вагаючись, дістав з-за халяви тонку пилочку для металу і спритно розпиляв скобу.
– Добра сталь на танки пішла, – буркнув, одкриваючи дверцята. – Не залізо, а барахло.
– Зачекай, – стримав Янека Павлов. – Тепер моя робота.
Присвічуючи ліхтариками, один за одним почали спускатися вниз. На сходах під ногами теж хрускотів кокс. Зразу за першим півповерхом на сходинці лежав укритий пилом і павутинням пістолет відомої бельгійської марки, з товстою рукояткою, куди влазив магазин на шістнадцять патронів.
– Це мій, я перший побачив! – сказав Віхура і, нахилившись, метнувся вперед.
Проте Гриць був спритніший: стрибнув до Франека, вжшив його за руку і викрутив її назад.
– Ти що? Пусти.
– Вірі!
– Що «вірі»?
– По-грузинськи значить осел, – сказав Саакашвілі. – В тебе що, зайві пальці?
– За ріг! -наказав Павлов.
Коли танкісти відступили назад, сапер, тихенько насвистуючи, наклав зашморг з тонкої мотузки на ствол пістолета. Потім одступив за ріг і смикнув за мотузку. Гримнув вибух.
Капітан підняв одкинутий вибухом пістолет, оглянув його й подав Віхурі. Капрал мимоволі сховав руку за спину.
– Бери. Здається, цілий.
Зійшли сходами ще на один поверх нижче, і тут вузький коридор розгалузився. Глиняна долівка була чисто підметена – ані сліду вугілля.
– Куди? – спитав Павлов.
Янек дав ще раз понюхати собаці німецьку шапку і наказав:
– Шукай!
Шарик знову втяг у ніздрі неприємний запах німецького сукна. Принюхуючись, обійшов усі коридори й повернув назад. Покрутив головою, помахав хвостом – нема.
– Мусить бути, песику, – переконував його Янек, нахиляючись до собаки. – Шукай!
Шарик знову заходився шукати. Був зосереджений і точний, заходив у коридори, повертався назад.
Павлов глянув на годинника.
– Скільки ще? – спитав Кос.
– Вісімнадцять.
В одному коридорі, на півтораметровій висоті від землі, вздовж стіни тяглося дерев'яне поруччя з заглибленнями – можливо, туди ставили гвинтівки. Шарик зупинився, підвів голову, принюхався, стрибнув на стіну й заскавчав. Побіг далі коридором, стрибнув ще раз на стіну і тріумфуюче гавкнув.
– Знайшов! – зрадів Кос і наказав собаці: – Веди! Тупаючи ногами, присвічуючи ліхтариками, побігли за Шариком. Раптом собака стрибнув, долаючи якусь перепону.