Ще раз засунув руку в бомбу й кількома швидкими рухами викрутив запал, поклав його до нагрудної кишені. Це був кінець. Сапер байдужим рухом торкнувся до дротяних вусів, що вже не загрожували смертю. Темне від вугільного пилу обличчя осяяла усмішка. Потім Іван дістав з кишені хусточку і витер спітнілий лоб Густліка.
– Ходімо на повітря, – сказав утомленим голосом.
– Скільки? – запитав Віхура.
– Чотири хвилини залишалося до вибуху.
Саакашвілі зняв нижній кулемет з танка, сів на башту і поклав зброю на коліна. Хлопець уважно роздивлявся навколо і сердито смоктав покалічені пальці правої руки. Зрадів, тільки побачивши друзів, які виходили з фортечного каземату.
Мундири на хлопцях були запорошені, обличчя вкриті вугільним пилом; мружили очі після різкого переходу з темряви на сонце, глибоко втягували свіже повітря в легені.
– Відпочинок, – заявив Густлік. – Грицю, якби ми не присяглися, то зараз би випили, чи не так?
– Аби ж то було, – невдоволено буркнув Віхура. -Мої запаси американці видудлили, а тут, здається, сухо.
– За годину нагодую вас і напою. Все буде як слід, – запевнив Павлов.
Кос підняв руку, наче збирався вдарити Єленя, той удав, що налякався, стрибнув на металеві сходи, прикріплені до стіни, за ним Шарик, і обидва вибігли на верх бастіону, порослий молодою травою. За ними, сміючись, помчали Віхура й Кос, і, нарешті, капітан.
– Хлопці, а я? – гукнув Саакашвілі.
– Покинь залізяку і гайда за нами, – дозволив Янек.
– Справді. Хто вкраде, як тут душі живої немає? -знизав плечима Віхура.
Пес качався в траві, витрушуючи пилюку з шерсті. Підбіг Саакашвілі, обійняв Густліка й Франека.
– Як чудово жити! – сказав. – Я ворожив, і випала мені ще в цьому році дівчина.
– Або й дві, – муркнув Густлік, обіймаючи грузина. Павлов і Кос стояли збоку. Внизу під ними у призахідному сонці розкинулось врятоване містечко.
– Гарне місто, – задумливо сказав Іван. – Людям тут буде добре, коли забудеться війна.
На тому боці рову стежкою мандрував чорний кіт.
– Шарику, поглянь туди! – показав Янек.
Пес підвівся, але дивився не на кота, а в протилежний бік, за спини хлопців, і щораз більше вишкірявся.
Тої ж миті гримнув постріл. Чотири танкісти блискавично обернулися, схопившись за зброю. За п'ятдесят метрів од них стояв хлопець з пов'язкою фольксштурміста на рукаві. Він кинув на землю карабіна й підняв руки вгору.
Павлов, який після пострілу немовби трохи випростався, ступив уперед, повільно повернувся і впав горілиць.
– Уб'ю! – просичав крізь зуби Віхура.
– Гад! – видушив з себе Саакашвілі.
– Почекайте, – стримав їх Густлік. – Я сам.
Кос опустився на коліна біля капітана.
– Іване!
Поранений намагався всміхнутися. Насилу підняв руку, витяг з нагрудної кишені запал.
– Викинь, Янеку, щоб когось не покалічило. Простяг удруге руку, подав логарифмічну лінійку, але не мав уже сили говорити. Корч болю промайнув по його обличчю, м'язи на щоках задубіли. Янек підняв з трави шоломофона, закрив Іванові лице і підвівся.
Єлень тримав за коміра позеленілого від страху стрільця.
– Останню кулю вистрелив. Більше в нього не було.
Хлопець, не розуміючи, про що йде мова, вкрай переляканий, дивився на вбитого, на автомати і, раптом збагнувши, що ніщо його не врятує, істерично заверещав:
– Хайль Гітлер!
Густлік ударив його в обличчя.
– Тихше! Якщо у вас ще один Гітлер народиться, то потім нікому вже буде по-німецьки розмовляти.
Янек стояв нерухомо. Сухими очима вдивлявся в фольксштурміста. Раптом відчув, як його пройняв дрож, і він порухом автомата дав знак Густлікові одступитися від німця.
Проте Єлень ступив уперед і сказав:
– Полонений. Та ще й дурний.
Жестом наказав Віхурі та Саакашвілі забрати вбивцю. Коли ті зникли на сходах, нахилився і підняв Івана. Кос раптом ніби збожеволів.
– Досить цього, досить! – натужно шепотів і, присідаючи, бив кулаком об коліно, а потім пожбурив геть автомата.
– Підніми! – грізно наказав Єлень.
Якусь мить люто дивилися один одному у вічі. Врешті Кос поступився, підняв зброю.
– Поки не домовляться, що всі на світі це залізо на землю кинуть, і ти не маєш права!
Густлік з Іваном на руках попрямував до залізних сходів. За кілька кроків побачив танк, що стояв унизу, а біля нього Григорія, Віхуру й полоненого. На мить зупинився, повернув голову і, глянувши на нерухоме обличчя Івана, на яке смерть уже кинула синювату тінь, лагідно сказав до Янека: